Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
Бува й таке.
Біллі зробив коротеньку подорож у часі, такий собі невеликий стрибок у десять днів,— йому було тих самих дванадцять років, він і далі їхав з батьками через американський Захід.
Тепер вони були в Карлсбадській печері, і Біллі ревно молив бога, щоб той випустив його звідси цілим, поки не обвалилося склепіння.
Провідник пояснив, що цю печеру відкрив один ковбой, помітивши, як з-під землі вилетів цілий рій кажанів. Потім він сказав, що зараз погасить світло і що більшість присутніх, мабуть, уперше в житті опиниться в цілковитій темряві.
Світло погасло. Біллі навіть не тямив, живий
Із суцільної пітьми Біллі перескочив у суцільне світло і знову опинився на війні, у тій самій прожарці. Душ скінчився. Невидима рука закрутила кран.
Коли Біллі дістав назад свою одежу, вона не стала чистішою, проте вся дрібна звірина, що в ній сиділа, загинула. Бува й таке. Його нове пальто відтануло й розм’якло. Воно було замале на Біллі. Пальто було з хутряним коміром і червоною шовковою підкладкою. Либонь, його пошили на якогось недоростка імпресаріо, зростом, як мавпа в катеринщика. Крім того, воно було від куль як решето.
Біллі вбрався і напнув на себе й це замале пальто. Воно відразу тріснуло на спині й у плечах, а рукави одлетіли, і це зробило його якоюсь подобою жилета з хутряним коміром. Пальто мало розширюватись у поясі, але Біллі цей розтруб припадав під пахвами. Німцям вигляд Біллі здався таким кумедним, як ні в кого за другу світову війну. Вони аж за животи бралися.
Полоненим наказали вишикуватись у колону по п’ятеро, а Біллі поставили правофланговим. Американці опинились надворі й знову пройшли через численні ворота. Голодні росіяни тепер траплялися часто — обличчя в них були, мов світні циферблати. Поверталися американці трохи жвавішими. Гарячий душ трохи додав їм духу. Нарешті вони дісталися до барака, де однорукий і одноокий капрал записав імена й номери кожного в грубу червону книгу. Тепер усіх законно визнали живими. До занесення їхніх імен і номерів у цю книгу вони вважалися зниклими безвісти і, ймовірно, вбитими. Бува й таке.
Поки американці чекали наказу рушати далі, в останньому ряду стався інцидент. Один з полонених буркнув щось, і воно не сподобалося конвоїрові, котрий знав по-англійському. Той витяг американця з шеренги і збив з ніг.
Американець отетерів з дива. Хитаючись, він звівся на рівні, спльовуючи кров. Два зуби в нього було вибито. Він не мав нічого лихого на думці, і йому навіть гадки не було, що конвоїр його почує та ще й зрозуміє.
— За віщо? — запитав він німця.
Конвоїр штурхонув його назад у колону.
— За віщо? А за віщо взагалі? — відказав він йому каліченою англійською мовою.
Коли Біллі Пілігрима вписали до табірного гросбуха, він одержав номер і металеву бирку з номером. Номери на бирках вибивав один в’язень-поляк. Потім він помер.
Бува й таке.
Біллі наказали почепити бирку собі на шию разом з його американськими бирками. Він так і зробив. Бирка була наче солоний крекер, продірявлена всередині так, що здорова людина могла переломити її голіруч. Якби Біллі помер, чого не сталося, одна половина бирки лишилася б у нього на шиї, а другу прикріпили б над його могилою.
Коли трохи згодом у Дрездені розстріляли бідолашного Едгара Дербі, шкільного вчителя, лікар констатував смерть і власноручно переломив його бирку. Бува й таке.
Належним чином
Поруч з Біллі йшов малий Поль Лаззаро, той, що обіцяв помститися за Роланда Вірі. Але зараз йому було не до помсти. Він думав лише про те, як страшенно болить живіт. Шлунок його зсохся до розміру волоського горіха. І ця скручена висохла торбинка боліла, як нарив.
За Лаззаро плентав приречений Едгар Дербі, почепивши собі на шию, мов намисто, американські й німецькі бирки. Він сподівався, що з огляду на вік і досвід його призначать капітаном і доручать командувати ротою. А він опинився цієї ночі десь під чехословацьким кордоном.
— Halt! — скомандував конвоїр.
Американці зупинились і завмерли на морозі. Навколишні бараки були точнісінько такі, як і безліч інших, повз які вони проходили. З тією тільки різницею, що в цих бараках були бляшані димарі, з яких шугали снопи іскор.
Один з конвоїрів постукав у двері.
Двері відчинилися. На волю вихопилося світло — зі швидкістю сто вісімдесят шість тисяч миль на секунду. Потім з барака вийшло з півсотні літніх англійців, співаючи арію з оперети «Пірати Пензансу»: «Гой-ля-ля! Гой-ля-ля! Наша йде братва!»
Ці дужі й рум'янолиці співаки були одними з перших англійців, що потрапили в полон під час другої світової війни. А тепер вони співали на честь чи не останніх полонених. Понад чотири роки вони не бачили ні жінки, ні дитини, ні навіть пташки. Навіть горобці обминали табір.
Всі англійці були офіцери. Кожен бодай раз пробував утекти з іншого табору. Тепер вони тут — мов острівець серед моря напівживих росіян.
Вони могли робити підкопи, скільки забажає душа. Все одно вони виходили на поверхню в межах ділянки, оточеної колючим дротом, де їх зустрічали охлялі, ледь живі росіяни, які не знали жодного слова по-англійському і не мали ні харчів, ні свіжих новин, ні власних планів утечі. Могли скільки завгодно придумувати, як заховатись у машині чи викрасти її,— все одно ніякі машини не заїжджали до їхньої зони. Могли скільки хоч симулювати хворобу — однаково їх нікуди не відправляли. Єдиною лікарнею для всього табору був барак на шість койок саме в англійській зоні.
Англійці були охайні, бадьорі, ситі й здорові. Співали вони на диво добре. Ще б пак, адже вони тренувалися день у день не один рік.
Так само регулярно вони тренувалися з тягарями й вижималися. Животи в них були як пральні дошки. М’язи на руках і ногах скидалися на гарматні ядра. Вони навчились майстерно грати в шашки, шахи, бридж, крибедж, доміно, більярд, пінг-понг, розв’язувати анаграми й шаради.
Що ж до запасів харчів, то вони були в числі найбагатших людей в Європі. Через канцелярську помилку на початку війни, коли до полонених ще доходили посилки, Червоний Хрест став посилати їм по п’ятсот посилок щомісяця замість п’ятдесяти. Англійці переховували харчі так хитро, що тепер, під кінець війни, в них зібралося три тонни цукру, тонна кави, тисяча сто фунтів шоколаду, сімсот фунтів тютюну, тисяча сімсот фунтів чаю, дві тонни борошна, тонна м’ясних консервів, тисяча двісті фунтів масла в бляшанках, тисяча шістсот фунтів консервованого сиру, вісімсот фунтів молочного порошка і дві тонни апельсинового джему.