Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
Лаззаро теж їхав разом з Роландом Вірі й присягся тому, що знайде спосіб і примусить Біллі Пілігрима заплатити за його смерть. Зараз він намагався вгадати, хто ж серед цих голих людських створінь — Біллі.
Голі американці поставали під душ уздовж кахляної стіни. Ніяких кранів не було. Вони могли тільки чекати, що буде далі. Дітородні органи в них зморщилися з холоду. Питання про продовження роду людського того вечора в програму не входило.
Невидима рука відкрутила десь головний кран. З душів окропом ллянув дощ. Це був вогонь, який не зігрівав.
А одяг американців у цей час оброблявся отруйним газом. Воші, блощиці і всякі бактерії здихали мільярдами. Бува й таке.
Біллі перенісся в часі назад, у своє дитинство. Він немовля, яке щойно викупала мати. Вона сповила його в рушник і перенесла до рожевої кімнати, наповненої сонцем. Там розповила його, поклала на лоскітливому рушнику, посипала пудрою між ніжками, погралася з ним, поплескала по маленькому надутому животику, легесенько, плесь-плесь.
Біллі булькав сміхом і щось вуркотів.
А потім Біллі знову став дорослим — середнього віку оптиком — і грав у гольф спекотного недільного ранку. До церкви він перестав ходити, а в гольф грав з трьома іншими оптиками. Сімома ударами він вийшов на зелене поле, і тепер знов настала його черга гнати м’яча.
Біллі розрахованим ударом послав м’яча в ямку на відстані вісім футів. Коли він нахилився за м’ячем, сонце зайшло за хмару, і в Біллі на хвильку запаморочилася голова. Коли прийшов до тями, то вже був не на майданчику для гольфу, а лежав прив’язаний до жовтої канапи в білій камері літальної тарілки, яка мчала на Тральфамадор.
— Де я? — запитав Біллі.
— Ви застигли в іншому шматку бурштину, містере Пілігрим. Ми там, де ми й повинні бути в цю мить,— за триста мільйонів миль від Землі — і наближаємось до того витка часу, який доставить нас на Тральфамадор не за кілька сторіч, а за кілька годин.
— А як я... як я сюди потрапив?
— Це вам зміг би пояснити лише інший мешканець Землі. Земляни — надзвичайно охочі все пояснювати. Вони пояснюють, чому дана подія склалася так, а не інакше, і твердять, що можна спричинити одну подію і відвернути іншу. Але я — тральфамадорець і дивлюсь на час так, як ви, певно, дивитеся на пасмо Скелястих гір. Час — це є час, і він незмінний. Ось пригляньтеся уважніше до кожної хвилини, і ви переконаєтесь, що всі ми, як я вже казав, комашинки в бурштині.
— Ви так говорите, немов не вірите в свободу волі,— докинув Біллі Пілігрим.
— Якби я не віддав так багато часу вивченню землян, то й гадки б не мав, що таке «свобода волі»,— відповів тральфамадорець.— Я побував на тридцять одній заселеній планеті і вивчив матеріали ще про сотню планет. І з усіх планет лише на Землі говорять про «свободу волі».
5
Біллі Пілігрим розповідає, що для тральфамадорців Всесвіт зовсім не безліч мерехтливих цяточок на небі. Вони бачать, де кожна зірка була й куди вона прямує, отож для них небо посноване поодинокими світними макаронинами. І люди для тральфамадорців
Дорогою на Тральфамадор Біллі попросив щось почитати. Викрадачі Біллі мали п'ять мільйонів земних книжок у вигляді мікрофільмів, але в кабіні Біллі ніяк було їх подати в читабельному вигляді. А із звичайних книжок у них була тільки одна-єдина англійською мовою, що її вони везли для тральфамадорського музею. То була «Долина ляльок» Жакліни Сюзан.
Біллі прочитав книжку й дійшов висновку, що місцями вона зовсім не погана. її герої, звичайно, бували коли зверху, а коли знизу, але Біллі набридло читати весь час про одне й те саме, і він спитав, чи нема в них ще чогось.
— У нас є тральфамадорські романи, але навряд чи ви їх зрозумієте,— почулося із гучномовця на стіні.
— То дайте мені хоч одного подивитися.
Йому їх подали кілька. Вони виявилися зовсім маленькі. Десяток з гаком таких ледве вистачило б на одну «Долину ляльок» з її вічним зверху-знизу, зверху-знизу.
Звісно, Біллі не вмів читати по-тральфамадорськи, але він хоч побачив, які ті книжки,— невеличкі групи знаків, а між ними зірочки. Біллі зауважив, що групи знаків скидаються на телеграми.
— Справді,— сказав голос.
— То це таки телеграми?
— У нас на Тральфамадорі телеграм не буває, але загалом ви вгадали: кожна вервечка знаків стисло повідомляє про якусь важливу подію чи ситуацію. Ми, тральфамадорці, читаємо ті повідомлення сукупно, а не по одному. Ці повідомлення особливо не пов’язані між собою, просто автор дбайливо добрав їх, щоб, сприймані водночас, вони створювали гарний, несподіваний і глибокий образ. У них нема ні початку, ні середини, ні кінця, нема напруженого сюжету, нема моралі, причин, наслідків. У наших книжках ми захоплюємось глибиною багатьох чарівних моментів життя, якщо їх оглядати одночасно.
Наступної миті літальна тарілка зробила виток у часі, і Біллі знову опинився в дитинстві. Йому дванадцять років, і він, трясучись зі страху, стоїть з батьком-матір’ю перед Великим каньйоном, на виступі Ясного Ангела. Невелика людська родина дивиться вниз, на дно каньйону в милю завглибшки.
— Оце так-так, — промовив батько Біллі й сміливо підбив носком черевика камінець у прірву.— Оце так.
Вони приїхали на це славнозвісне місце власного машиною і по дорозі сім разів проколювали шини.
— Таки варто було приїхати,— захоплено озвалася мати Біллі.— Ще й як варто!
Біллі ненавидів каньйон. Він був певен, що ось-ось упаде в ту безодню. Мати торкнула його за плече, і він надзюрив у штани.
Поряд стояли інші туристи, що теж заглядали в каньйон. Був тут і гід, який мав давати пояснення. Француз, котрий приїхав аж із Франції, каліченою англійською мовою поцікавився, чи багато самогубців стрибає в прірву.
— Звичайно, сер,— відповів гід.— У середньому троє на рік.