Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
На восьмий день сорокалітній волоцюга озвався до Біллі:
— Ще не так і погано. Я будь-де дам собі раду.
— Справді? — запитав Біллі.
На дев’ятий день волоцюга помер. Бува й таке. Останні його слова були:
— Гадаєш, тут погано? І зовсім не погано.
Цей дев’ятий день наче зурочили, бо тоді ж помер іще один чоловік. То був Роланд Вірі, і помер він від гангрени в покалічених ногах. Бува й таке.
Вірі в майже безнастанній маячні белькотів про «трьох мушкетерів», а коли відчув, що помирає, став переказувати різні доручення для своєї рідні у Піттсбурзі. Над
— Хто вбив мене? — питав Вірі.
Відповідь знали всі. І відповідали:
— Біллі Пілігрим.
Ось послухайте: десятого дня ввечері витягли шворень, що на нього брали двері вагона, і двері відчинилися. Біллі Пілігрим примостився на попередньому брусі, наче розіп'явши сам себе й жовтувато-синьою, в синю жилку рукою вчепившись за край віконної пройми. Коли відчинили двері, Біллі закашлявся, а кашляючи, став випорожнюватись рідким лайном. Це підтверджувало третій закон руху матерії, згідно з теорією сера Ісаака Ньютона. Цей закон говорить, що кожній дії відповідає спрямована в протилежному напрямку протидія такої самої сили.
Закон цей використовується в ракетній техніці.
Ешелон прибув на бічну вітку біля табору, призначеного для знищення російських військовополонених.
Конвоїри совиними очима заглянули всередину вагона і щось заспокійливо загукали. Досі вони не мали діла з американцями, але загалом, безперечно, розуміли, що то за вантаж. Вони знали, що це, власне, текуча матерія, рух якої можна спрямовувати за допомогою світла й заспокійливих звуків. Стояла ніч.
Єдиним джерелом освітлення надворі була самотня лампочка на стовпі — високо й далеко. Повсюди панувала тиша, і тільки конвоїри туркотіли, мов голуби, щось примовляючи.
І текуча матерія попливла. Загусаючи в дверях вагонів, вона стікала на землю.
Біллі був передостанньою людською істотою в дверях вагона. Останньою був волоцюга. Волоцюга не міг текти, не міг виллятися з вагона. Він уже перестав бути текучою матерією. Він став каменем. Бува й таке.
Біллі не хотів падати з вагона на землю, бо він був щиро переконаний, що розіб'ється на друзки. Висісти йому допомогли конвоїри, не перестаючи при тому заспокійливо туркотіти. Вони поставили Біллі обличчям до поїзда. Яким мізерним здавався тепер поїзд!
Він складався з паровоза, тендера й трьох невеличких вагонів. Третій вагон — це був вартівницький рай на колесах. І знов у цьому раю стояв стіл, накритий для обіду.
Біля стовпа з лампочкою виднілося щось, наче три копиці сіна. Американців умовлянням та жартами спонукали підійти до тих копиць, що насправді виявилися чимось зовсім іншим. То були купи шинелей, знятих з померлих полонених. Бува й таке.
Конвоїри наполягали, щоб усі американці, які не мають шинелей, узяли собі по одній. Шинелі позмерзалися докупи, отож конвоїри підчеплювали багнетом якийсь комір або рукав, віддирали шинелю і вручали першому-ліпшому американцю. Шинелі були цупкі і від лежання на купі прибрали опуклої форми.
Біллі Пілігримові дісталася одежина така мала, зім'ята й замерзла, що скидалася на здоровенний чорний трикутний капелюх.
Біллі напівсвідомо розглянувся на шинелі своїх сусідів. Шинелі мали або мідні гудзики, або якісь галуни, шнурки, номери, або нашивки, орли, місяці, чи зірочки. То все були солдатські шинелі. Тільки Біллі перепала одежина з цивільного небіжчика. Бува й таке.
Потім Біллі, як і решту бранців, підохотили рушати до табору, повз свій миршавий ешелон. Не було там ні тепла, ні живого сліду, а тільки безліч довгих, низьких і вузьких неосвітлених бараків.
Десь загавкав собака. Страх, луна і зимова тиша посилювали той гавкіт, і він гримотів, як удари великого бронзового гонга.
Біллі й решту американців лагідно заштовхували з одних воріт у другі, треті, й нарешті він побачив першого у своєму житті росіянина. Той був сам-самісінький серед ночі,— купа лахміття з округлим пласкуватим обличчям, яке світилося, ніби циферблат годинника.
Біллі пройшов від нього на відстані ярда. Розділяв їх колючий дріт. Росіянин не ворухнувся, не озвався, тільки заглянув Біллі просто в душу з довгожданою надією, немовби сподівався від нього доброї новини,— новини, якої він, можливо, і не второпає, але яка все одно буде доброю новиною.
Проходячи крізь одні ворота за одними, Біллі наче впав у непам’ять. Кінець кінцем він ввійшов у щось таке, що йому здалося схожим до тральфамадорської будівлі. Всередині та будівля була яскраво освітлена і викладена білою кахлею. Проте Біллі перебував таки на Землі, у табірній прожарці, через яку мусили проходить усі новачки полонені.
Біллі слухняно роздягся. На Тральфамадорі йому теж найперше сказали роздягтися,
Якийсь німець зміряв великим і вказівним пальцями м’язи правої руки Біллі і спитав у свого товариша, що то за армія посилає таких слабаків на фронт. Німці роздивлялися решту американців і тицяли пальцями на багатьох із них, майже таких же зачуханих, як і Біллі.
Одне із здоровіших тіл належало літньому американцеві — вчителеві середньої школи з Індіанаполіса. Звали його Бдгар Дербі. Він їхав не в тому вагоні, де Біллі, а разом з Роландом Вірі, і той помирав на його руках. Бува й таке. Дербі було сорок чотири роки. І він мав уже сина в морській піхоті десь на тихоокеанському театрі війни.
Дербі, щоб потрапити в армію в такому віці, мусив вдатися до політичної протекції. В Індіанаполісі він викладав дисципліну, яка називалася «Сучасні проблеми західної цивілізації». Крім того, він був тренером тенісної команди й дуже дбав про своє тіло.
Син Дербі вижив у війні. Дербі ні. Його добре доглянуте тіло через шістдесят вісім днів продірявив кулями караульний взвод у Дрездені. Бува й таке.
У Біллі тіло не було найгіршим серед американців. Власником найгіршого тіла був викрадач автомобілів з Сісеро, штат Іллінойс, Поль Лаззаро. Він був дрібний на зріст і не тільки мав прогнилі кістки й зуби, а й бридотну шкіру. Все тіло його покривали плями завбільшки в десятицентові монети, бо на шкірі в нього раз у раз вискакували чиряки.