Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
Хлопчина був гарний, як Єва.
Цей молодий хлопчина, гермафродит небесний, допоміг Біллі звестись на ноги. Підійшли й решта німців, обтрусили з Біллі сніг і обшукали, чи нема при ньому зброї. Ніякої зброї не виявилось. Найнебезпечніше, що у нього знайшли, то це дводюймовий огризок олівця.
Здалеку пролунали два спокійні постріли. Стріляли з німецьких гвинтівок. Так було розстріляно двох розвідників, які покинули Біллі й Вірі. Вони лежали в засідці, коли ззаду до них підійшли німці й застрелили. Тепер вони помирали на снігу, нічого не відчуваючи,
Вірі, що стояв з вибалушеними від страху очима, теж роззброювали. Його пістолет капрал віддав вродливому хлопчині. Капрал прийшов у захват від лютого ножа Вірі і сказав по-німецькому, що Вірі, певно, залюбки проштрикнув би цим ножем його, роздер йому обличчя гостряками кастета, розтяв йому живота чи горло. Капрал не знав англійської мови, а Біллі й Вірі не розуміли німецької.
— Гарненька в тебе цяцька,— сказав капрал, звертаючись до Вірі, і передав ножа одному зі стариганів.— Хіба ж не ладна, га?
Капрал шарпнув шинелю й куртку у Вірі. Мідні гудзики відлетіли, мов кукурудзяні зернятка. Капрал поліз рукою за пазуху Вірі, немов хотів вирвати його живе серце, але натомість витяг куленепробивну біблію.
Куленепробивна біблія — це така маленька біблія, що вміщується у солдатській нагрудній кишені. У неї сталева палітурка.
В кишені штанів у Вірі капрал знайшов сороміцьку фотокартку — жінку з поні.
— Щасливець поні, хіба ні? — сказав він.— Еге? М-ммм? Хочеш на місце цього поні? — Він простяг листівку другому старому.— Військовий трофей! Твій, твій, тобі пощастило.
Потім капрал наказав Вірі сісти на сніг і скинути чоботи, які він віддав гарненькому хлопчині. А Вірі одержав хлопцеві ступаки. Отак Вірі й Біллі позбулися порядного солдатського взуття, а йти їм треба було довгі милі — Вірі стукав своїми дерев’яними ступаками, а Біллі шкутильгав угору-вниз, угору-вниз, час від часу натикаючись на Вірі.
— Вибач,— казав тоді Біллі або ж: — Перепрошую.
Нарешті вони дісталися до кам’яної будівлі на роздоріжжі, де містився збірний пункт для військовополонених. Біллі й Вірі впустили всередину, де було тепло й димно. У пічці сичав і потріскував вогонь. За дрова правили меблі. Притулившись спинами до стіни, на підлозі сиділо зо два десятки американців, втуплених у полум’я, і думали про те, про що можна було думати, тобто ні про що.
Ніхто не розмовляв. Ніхто не знав ніякої цікавої воєнної пригоди.
Біллі й Вірі знайшли вільне місце, і Біллі заснув, схиливши голову на плече якомусь капітанові, котрий не заперечував проти цього. Капітан був особою духовною, рабином. Його було поранено в руку.
Біллі перенісся в інший час, розплющив очі й побачив перед собою зелені скляні очі механічної сови. Сова звисала головою вниз із прута з нержавіючої сталі. Це був оптометр у кабінеті Біллі в Іліумі. Оптометр — це прилад, яким перевіряють зір, щоб виписати окуляри.
Біллі заснув під час огляду пацієнтки, яка сиділа в кріслі по
— Докторе,—обережно озвалася пацієнтка.
— Гм? — відповів він.
— Ви чогось так умовкли.
— Я перепрошую.
— Ви щось говорили і раптом умовкли.
— Умгу.
— Ви побачили щось страшне?
— Страшне?
— Це так погано у мене з очима?
— Ні, ні,— відповів Біллі, якого знов долала дрімота.— З вашими очима все гаразд. Вам тільки треба окуляри для читання.
І він попросив її пройти через коридор в інший кабінет, де був широкий вибір оправ.
Коли вона вийшла, Біллі розсунув фіранки. Але від цього йому не стало видніше, що робиться довкола. Вікно ще було запнуте шторою, і Біллі з шумом підняв її. В кімнату ввірвалось яскраве сонячне світло. Надворі стояли тисячі автомашин, виблискуючи на величезному озері чорного асфальту. Заклад Біллі містився в приміському торговельному центрі,
Під самим вікном стояв його «кадилак» — «ельдорадо куп де віль». Він прочитав наліпки на автомобільному буфері. «Відвідайте каньйон Озебл!» — волала одна. «Підтримуйте свою поліцію!» — закликала друга. А на третій було: «Перешкодьте Ерлові Уоррену!» Дві останні наліпки подарував Біллі тесть, член товариства Джона Берча. На реєстраційній табличці значилось: «1967»; отже, Біллі було сорок три роки. Він запитав себе: «А куди ж поділися інші роки?»
Біллі глянув на свій письмовий стіл. На столі лежав «Оптичний огляд», розгорнутий на редакційній статті. Біллі почав її читати, злегка ворушачи губами.
«Події 1968 року визначать долю європейських оптиків принаймні на півстоліття,— читав Біллі.— З таким застереженням виступив Жан Тіріарт, секретар Спілки бельгійських оптиків, наполягаючи на необхідності утворити Європейське товариство оптиків. Треба вибирати, заявив він: або піднести престиж професії оптиків, або до 1971 року її буде зведено до ролі звичайних продавців окулярів».
Біллі Пілігрим силкувався читати уважно.
Зненацька завила сирена, до смерті налякавши його. Він щохвилини сподівався початку третьої світової війни. А сирена просто вістувала полудень. І містилася на пожежній вишці через дорогу від контори Біллі.
Біллі заплющив очі. Коли він розплющив їх, то знову опинився у другій світовій війні. Голова його була схилена на плече пораненого рабина. Німець штурхав його ногою, щоб він вставав, бо пора вже було рушати.
Американців, серед них і Біллі, вишикували біля будинку в жалюгідну колону.
Там був і фотограф — німецький військовий кореспондент з лейкою. Він сфотографував ноги Біллі й Роланда Вірі. Цей знімок через два дні обійшов усю німецьку пресу, як підбадьорливе свідчення того, наскільки убого екіпіровано хвалену своїм багатством американську армію.