Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей
Шрифт:
Жирафи прийняли Біллі до свого гурту, як таке ж недоладно пристосоване створіння, що й самі. Дві жирафи стали обабіч і притулились до нього. Верхні губи у них були довгі й м’ясисті, і вони могли складатися, як пелюстки в квітках. Жирафи цілували Біллі тими губами. Були це самички кремового й лимонно-жовтого кольору. Вони мали ріжки, схожі на дверні клямки, покриті оксамитом.
Чому?
Над жираф’ячим садком залягла ніч, і Біллі спершу не бачив снів, а потім перенісся в часі. Прокинувся він, укритий з головою, у госпіталі
Біллі виткнув голову з-під укривала. Вікна в палаті були відчинені. Надворі цвірінькали пташки. «Ф’юїть- фіть?» — спитала одна з них у Біллі. Сонце підбилося височенько. У палаті було ще двадцять дев’ятеро пацієнтів, але цієї погожої пори вони гуляли надворі. Пацієнти цього відділення могли вільно ходити, могли навіть їздити додому, коли мали охоту,— Біллі Пілігрим також. Сюди вони записалися добровільно, занепокоєні зовнішнім світом.
Біллі звернувся до лікарів у середині останнього року свого навчання в іліумській школі оптиків. Ніхто не підозрював, що він помалу божеволіє. Всі вважали, що вигляд у нього чудовий і поводиться він нормально. А тепер ось опинився у госпіталі, й лікарі визнали, що таки його правда: він потроху божеволіє.
Лікарі не вважали, що це якось пов'язане з війною. Вони були певні, що Біллі розклеївся тому, що його ще малим батько вкинув у глибоку воду басейну, а опісля ще завіз на край Великого каньйону.
Сусіднє ліжко було піхотного капітана на ім’я Еліот Розуотер. Тому набридло бути постійно п’яним, і він тут лікувався.
Цей Розуотер і познайомив Біллі з науково-фантастичною літературою, особливо з творчістю Кілгора Траута. Під ліжком у Розуотера була неймовірна колекція творів наукової фантастики у виданнях з м’якими палітурками. Він привіз їх до госпіталю у величезній валізі. Від його улюблених потріпаних книжок ішов запах на всю палату, як від фланелевої піжами, що її не змінюють місяць, або тушкованої баранини.
Невдовзі Кілгор Траут став найулюбленішим сучасним автором Біллі, а наукова фантастика — єдиним жанром літератури, який він міг читати.
Розуотер був удвічі розумніший за Біллі, але обидва вони однаково переживали однакову кризу. Для обох життя втратило сенс, почасти через бачене на війні. Розуотер, наприклад, застрелив чотирнадцятирічного пожежника, помилково прийнявши його за німецького солдата. Бува й таке. А Біллі бачив найбільшу в історії Європи бойню, тобто бомбардування Дрездена. І таке бува.
Тепер вони обидва силкувалися віднайти себе і своє місце у світі. І наукова фантастика напрочуд сприяла цьому.
Якось Розуотер сказав Біллі цікаву річ про одну книжку, яка не належала до наукової фантастики. Він сказав, що все, чого можна довідатись про життя, міститься в «Братах Карамазових» Федора Достоєвського.
— Але тепер цього вже замало,— додав Розуотер.
Іншого разу Біллі почув, як Розуотер каже психіатрові:
— Гадаю, вам скоро доведеться вигадати нову принадну брехню, а то люди зовсім втратять
На нічному столику Біллі стояв цілий натюрморт: дві таблетки, попільничка з трьома недокурками, вимазаними помадою,— один з них іще димів,— склянка з мінеральною водою. Вода була без газу. Бува й таке. Решта бульбашок і собі хотіла вибратися зі склянки. Вони поприставали до стінок склянки, неспроможні добутися на поверхню води.
Недокурків наробила мати Біллі, яка безперервно палила. Вона щойно вийшла до жіночого туалету, який містився біля відділення для колишніх активісток жіночих допоміжних служб в американській армії, які трохи зсунулися з глузду. Вона ось-ось мала вернутись.
Біллі знову укрився з головою. Він робив так щоразу, коли приходила мати. Стан його в ці години значно погіршувався. Не тому, що вона була бридка, мала нетовариську вдачу або що в неї пахло з рота. Ні, вона була симпатична, пересічна темно-русява біла жінка з середньою освітою.
Її присутність виводила Біллі з рівноваги тільки тому, що вона була його матір’ю. Йому було соромно, він почував себе розгубленим і невдячним,— мати мала з ним стільки клопоту, дала йому життя й оберігала його в цім житті, а йому воно зовсім не подобалось.
Біллі чув, як повернувся Еліот Розуотер і ліг на ліжко. Про це довго перемовлялися пружини його ліжка. Розуотер був здоровань, хоч і не дуже сильний. Вигляд він мав такий, наче його нашвидкуруч зліпили із замазки.
Потім вернулася з туалету мати Біллі й сіла на стільці між ліжками Біллі та Розуотера. Розуотер тепло привітався з нею й запитав про її здоров’я. Почувши, що місіс Пілігрим почуває себе добре, він аж наче нетямився від захвату. Він проводив експеримент, який полягав у вияві гарячої симпатії кожному, кого зустріне. Йому здавалося, що завдяки цьому життя може стати приємнішим. Звертаючись до матері Біллі, він називав її «люба місіс». В порядку експерименту він і до кожного звертався: «любий».
— Настане день,— запевняла Розуотера мати Біллі,— коли я прийду сюди, а Біллі висуне голову з-під укривала, і знаєте, що скаже?
— Що ж він скаже, люба місіс Пілігрим?
— Скаже: «Як тобі ведеться, мамо?» — і всміхнеться. І ще скаже: «Я радий, що ти прийшла, мамо. Як ти поживаєш?»
— Може, саме сьогодні настав цей день?
— Я щовечора тільки про це молюся.
— Це дуже добре.
— Люди здивувалися б, якби довідались, як багато світ завдячує молитвам.
— Святі слова, люба місіс Пілігрим.
— А ваша мати часто вас відвідує?
— Моя мати померла,— відповів Розуотер.
Бува й таке.
— Дуже прикро.
— Але у неї було щасливе життя.
— Це хоч якась, та втіха.
— Справді.
— А ви знаєте, батько Біллі теж помер,— сказала мати Біллі.
Бува й таке.
— Хлопцеві треба мати батька.
Так і тягся без кінця цей дует набожної дами, яка уповає на силу молитви, і набожного здорованя, переповненого відлуннями любові.
— Він був найкращим студентом на своєму курсі, коли це сталося,— сказала мати Біллі.