Божі воїни
Шрифт:
Він лежав на твердих нарах, спроба поворушитися викликала палючий біль у плечі та лопатці. Ще перш ніж торкнувся грубо перев’язаного місця, він з подробицями пригадав стрілу, яка там стирчала: спереду — по оперення з гусячого пір’я, ззаду вилазячи дюймом ясеневої деревини і ще одним залізного наконечника. Тепер там теж стирчала стріла. Невидима й нематеріальна стріла болю.
Рейневан знав, де він. Він бував у багатьох шпиталях, для нього не був новиною задух багатьох злихоманених тіл, сморід камфори, сечі, крові та розкладу. І безперервна та нав’язлива мелодія тихих хрипів, стогонів, зойків та зітхань, яка накладалася на це все.
Розбуджений біль пульсував у лопатці, не відступав, не послаблювався, віддавав по всій спині, у шию і вниз, до сідниць. Рейневан торкнувся чола, відчув під долонею цілком мокре волосся. “У мене гарячка, — подумав він. — Рана ятриться.
Погано”.
— Pomahaj Pambu [281] , брате. Живі-сьмо. Ще одну ніч пережили. Може, холера, викараскаємося…
— Ти чех? — Рейневан повернув голову в бік нар справа, звідки його поздоровив сусід, блідий як смерть і з впалими щоками. — То що це за місце? Де я? Серед своїх?
281
Помагай Боже (чеськ.).
— Айно, серед своїх, — забурмотів блідий. — Бо всі ми тут добрі чехи. Але по правді, брате, то ми від наших дале-е-еко.
— Не розу… — Рейневан спробував піднятися, зі стогоном упав. — Не розумію. Що це за шпиталь? Де ми?
— В Олаві.
— В Олаві?
— В Олаві, - підтвердив чех. — Таке місто у Шльонську. Брат Прокоп з тутешнім герцогом уклав перемир’я та угоду… Що його земель не спустошить… А герцог йому за це пообіцяв, що матиме старання за таборських немоцних [282] .
282
Nemocny (чеськ.) — хворий.
— А де Прокоп? Де Табор? І який сьогодні день?
— Табор? Дале-е-еко… У дорозі додому. А день? Вівторок. А післязавтра, у четвер, буде свято. Nanebevstoupeni Pane.
“Вознесіння Господнє, - швидко порахував Рейневан, — сорок днів після Великодня, припадає на тринадцяте число травня. Отже, сьогодні одинадцяте. Мене поранили восьмого. Виходить, я три дні був без тями.”
— Кажеш, брате, — розпитував він далі, - що Табор покидає Шльонськ? Це значить, що кінець рейду? Уже не воюють9
— Було сказано, — пролунав жіночий голос, — що про політику балакати заборонено? Було. Тож прошу не балакати. Прошу молитися. До Бога про здоров’я. І за душі фундаторів цього шпиталю. Та й за наших доброчинців і спонсорів у молитвах прошу не забувати. Ну ж бо, брати во Христі! Хто годен встати, до каплиці!
Йому був знайомий цей голос.
— Ти притомний, паничу Ланселоте. Нарешті. Я рада.
— Дорота… — зітхнув він, упізнавши. — Дорота Фабер…
— Мені приємно, — блудниця мило усміхнулася йому, — що ви впізнали мене, паничу, доправди приємно. Я рада, що ти нарешті отямився… О, і подушка сьогодні не дуже запльована кров’ю… То що, може, поправишся. Будемо міняти пов’язку. Еленчо!
— Сестро Дорото… — застогнав хтось під протилежною стіною. — Нога страшенно болить…
— У тебе нема ноги, синку, я вже тобі повідала. Еленчо, ходи-но!
Він не зразу її впізнав. Може, через гарячку, може, через час, який минув, але досить довго він дивився нерозуміючим поглядом на світловолосу дівчину з тонкими губами і блідими та водянистими очима. З вискубаними колись бровами, які вже потрохи відростали.
Він не зразу збагнув, хто вона. Допомогло те, що дівчина явно знала, хто він. Він побачив це в її зляканому погляді.
— Донька лицаря Штітенкрона… Голеньовський ліс… Сьціборова вирубка… Ти жива? Вижила?
Вона кивнула головою, мимовільним рухом розгладила фартух. А він раптом збагнув, звідки страх в її очах, звідки налякана гримаса і тремтіння тонких губ.
— Це не я… — пробурмотів він. — Не я напав на збирача… Я не мав з цим нічого спільного. Усе, що про мене… Усе, що ти чула, це плітки і брехня…
— Досить теревенити, — вдавано суворо перервала Дорота Фабер. — Тра міняти пов’язку. Допоможи, Еленчо.
Вони старалися бути делікатними, попри те він кілька разів із сичанням втягував повітря, кілька разів голосно застогнав. Коли вони зняли пов’язку, він хотів оглянути рану, але був не в стані підняти голову. Довелося задовольнитися діагнозом на дотик. І на запах. Обидва діагнози дали не найкращі результати.
— Ятриться, — спокійно підтвердила Дорота Фабер.
У смузі сонячного світла, що вливалося з віконця, її обличчя було немов осяяне аурою святості.
— Ятриться, — повторила вона. — І пухне. Відтоді, коли цирульник витягнув тріски від стріли. Але краще, ніж було. Краще, паничу Ланеелоте.
Її обличчя було осяяне святістю, золотосяйний німб оточував, здавалося, і голову Еленчі фон Штітенкрон. “Марта й Марія з Віфанії, - подумав він, відчуваючи запаморочення. — Божественно прекрасні. Обидві божественно прекрасні”.
— Я не звуся… — у його голові паморочилося дедалі сильніше. — Я не звуся Ланселот… І не Хагенау… Я Рейнмар з Беляви…
— Ми знаємо… — відповіли із сяйва Марта й Марія.
— Де мій друг? Великий чоловік, майже гігант… Звати Самсоном…
— Він тут, будь спокійний. У голову поранений. Цирульники його курують.
— Що з ним?
— Кажуть, що одужає. Дуже сильний, сказали, витривалий. Воістину не по-земному витривалий.
— Холера… Я повинен його побачити… Допомогти…
— Лежи, паничу Рейнмаре, — Дорота Фабер поправила йому подушку. — Нікому ти в цьому стані не допоможеш. А собі можеш зашкодити.
Розміщений при костелі Святого Сверада-Пустельника шпиталь, що мав за патрона того-таки Сверада, один з двох, які мала Олава, підпорядковувався міській раді, а займалися ним премонстранти від Святого Вікентія з Вроцлава. Крім премонстрантів, у шпиталі працювали головним чином волонтери — і волонтерки, як-от Дорота Фабер та Еленча фон Штітенкрон. Пацієнтами же зараз були майже виключно таборити та Сирітки, гусити, переважно важкопоранені або дуже важко хворі. Також і каліки. Усі в такому стані, який змусив Прокопа залишити їх як нетранспортабельних. Відповідно до перемир’я та договору, до якого був примушений олавський князь Людвіг, їм надали шпиталь Святого Сверада. Тут їх лікували, а тим, хто одужав, гарантували вільне повернення до Чехії. Однак деякі з пацієнтів не дуже довіряли слову князя Людвіга, а стосовно перемир’я та гарантій виявляли далекосяжний песимізм. Чим Прокоп далі, стверджували вони, тим менш обов’язковим стає перемир’я. Маючи Божих воїнів під самими брамами, а перед собою — перспективу пожежі та руйнування, князь Людвіг був скорий до поступок і клятв. Тепер, коли Божі воїни пішли за гори-ліси, загроза зникла, а з клятв поробилися обіцянки. Обіцянки ж, як відомо, цяцянки.