Божі воїни
Шрифт:
— Отой перший, — показав, хвалячись знанням, Горн, — це Святий Миколай на Щепіні, а онде — Миколайська брама. Отой великий костел з високою дзвіницею — це фара Святої Ельжбети. А другий, не менш показний, — теж фарний, Марії Магдалини. Ота вежа — це ратуша. А отой костел…
— Це Свята Дорота, — безпристрасно продовжив за нього Прокоп Голий, який, видно, не гірше знав Вроцлав. — А там, на острові П’ясек, храм Діви Марії. За П’ясеком є Острів Тумський, на ньому колегіата Святого Хреста, поруч кафедральний собор, який досі будується. Ген далеко… Олбін, великий монастир премонстрантів. А оно — Свята Катажина й домініканський святий Войцех. Задоволені? Вже все знаєте? Чудово, бо зблизька вроцлавських костелів не роздивитесь. Принаймні не цього разу.
— Це зрозуміло, — кивнув головою Ян Товачовський з Цімбурка. — Було би безумством ударити на місто.
— Чоловіче маловірний! — скривився і сплюнув Прокупек. — Якби Єгошуя думав так, як ти, Єрихон стояв би понині! Це сила Божа руйнує стіни…
— Облиште Бога, — спокійно перебив Добко Пухала. — Єрихон чи не Єрихон, штурмувати зараз Вроцлав міг би тільки той, хто зовсім позбавлений розуму.
Гуситські воєначальники забурчали. У більшості вони погоджувалися з думками моравця і поляка. Однак блиски в очах Краловця, Яна Блега й Отіка з Ложі свідчили, що якби що, то вони б радо спробували.
— Однак ми прийшли, — Прокоп, як завжди, не проґавив блисків, — досить здалеку під це гніздо антихриста. За нами такий далекий і важкий шлях, що було би гріхом не дати антихристові релігійного повчання.
Перед ними, під пагорбом, текла в неглибокій долині ріка Шленза, широко й по-весняному розлита на луни, по яких бродили бузьки. Березини вже зеленіли красивою, свіжою весняною зеленню. Густо покрилася цвітом черемха. На лугах цвіли калюжниці й жовтеці, жовтіли цілі килими кульбаб. Рейневан оглянувся. Головні сили Табора й Сиріток переходили Бистшицю захопленим мостом у Лешниці, біля митної палати, яка вже догорала.
— Ми дамо, — продовжив Прокоп, — вроцлав’янам і єпископу-антихристу показовий урок. Оте сільце, під пагорбом, як називається?
— Жерники, добрий пане, — поспішив пояснити один з послужливих селян-провідників. — А отамка Мухобур…
— Спалити обидва. Займися цим, брате Пухало. О, а там я бачу млин… Там другий. Там село… І там село… А там що? Костелик? Брате Салаво!
— Слухаю, брате Прокопе!
Не минуло й години, як у небо здійнялися вогні й дими, а свіже травневе повітря стало задушливим від смороду горілого.
У репертуарі похідних пісень армії Прокопа почали помітно переважати дедалі сумніші тексти. Втомленість війною все виразніше давалася взнаки. Залишивши за спиною Вроцлав, вони йшли на південь, маючи праворуч Шленжу, яка раптово і грізно виростала з плаского ландшафту. Вершечок гори, хоч зовсім не небосяжний, як завжди, тонув у розтягнутих хмарах — це виглядало так, ніби хмари, що пливли небом, чіплялися за вершину і залишалися на ній, упіймані й заякорені.
Вони марширували на Стшелін і Зембиці, досить швидко, трохи, навіть, грабували. Щиро кажучи, вже мало що лишалося грабувати. Ян Колда з Жампаха, якого залишили з залогою у шленжанському анклаві, не сидів без діла в замку, часто виїжджав, плюндрував усе, що можна було сплюндрувати, і палив усе, що займалося. Ксьондзи та ченці, що теліпалися там і сям на придорожніх деревах, швидше за все, теж мали бути записані на рахунок Колди, хоча не можна було виключити й ініціатив знизу місцевої сільської громади, яка часто користалася нагодою, щоб розрахуватися з плебаном або монастирем за давні образи. Рейневан тремтів від страху за Білий Костел, покладав надію на угоду, укладену з патриціатом Стшеліна і князем Олави. І на густі ліси, що ховали монастир.
Вигляд Зембиць, що викликав спогад по Аделю та князя Яна, подіяв на нього, як червона плахта на бика. Він спробував порозмовляти з Прокопом, сподіваючись переконати його порушити угоду з Яном і напасти на місто. Прокоп не хотів слухати.
Усе, чого він досяг, — це дозволу приєднатися до кінноти Добка Пухали, яка непокоїла околицю вилазками. Прокоп не заперечував. Йому Рейневан уже не був потрібен. А Рейневан зганяв злість, палячи разом з поляками села й фільварки під Зембицями.
П’ятого травня, наступного дня після святого Флоріана, до гуситського табору приїхало дивне посольство. Кілька багато вбраних городян, кілька духовних осіб високого рангу, кілька лицарів, зокрема, судячи з гербів, Цедліц, Рейхенбах і Больц, до того ж якийсь польський Топорчик. Усе це товариство протягом кількох нічних годин вело секретні переговори з Прокопом, Ярославом з Буковини і Краловцем у єдиному вцілілому будинку фільварку цистерціанців. Коли на світанку Прокоп давав наказ виступати, усе з’ясувалося. Було укладено наступні угоди. Після Яна Зембицького, Бернарда Немодлінського та Людвіга Олавського свої маєтки вирішили рятувати договорами Гелена Ратиборська, Пшемко Опавський, Казко Освенцимський і Болько Цешинський.
Ці переговори зі шльонськими князями посилили серед війська плітку, що це кінець рейду, що настав час повертатися. Ходили чутки, що похід на Нису, який наказав Прокоп, буде продовжено до Опави, а звідти військо рушить прямісінько на Мораву, на Одри.
— Може бути, — підтвердив чутку Добко Пухала, коли його запитали, — що на Зелені Свята вже будемо вдома.
— У такому разі, - додав він, підморгнувши Рейневанові, - варто було би ще щось запалити, га?
Небо затягло чорними хмарами, віяв холодний вітер, часом мрячив дощ, гострий, мов голочки. Погода явно впливала на пісні, що їх підспівували поляки.
Світ ми брехливий повідав, Що я довго жити мав, Вчора ми того не сказав, Що я довго жив бути мав… {46}Метою Пухали було село Берцдорф, грангія генриковського монастиря: сам монастир захищала зембицька угода. Бажаючи за одним махом пустити з димом князівський фільварок в Остренжній і якимось чудом уцілілий костелик у Вігандсдорфі, але не залишитися далеко позаду за військом, яке шпарко йшло на Нису, Добко поділив загін на три бойові групи. Рейневан і Самсон залишилися при командирові. Шарлей не брав участі в акції, він страждав на бігунку, таку сильну, що її не могли стримати навіть магічні ліки.