Божі воїни

Сапковський Анджей

Вона зітхнула вільніше, коли почало смеркатися: вночі рідко хтось прибував, а вона знала, що багато людей планують на світанні виходити. Гусити пішли. Вони скерувалися на південь, трактом, що вів на Костомлоти, Стшегом, Болькув і Ландесгут. Може, повернулися до Чехії? Удень небо вже не чорніло від димів, а вночі не освічувалося загравами. Людям набридло поневіряння, вони хотіли повертатися. До попелищ. До спалених дощенту містечок і сіл. До Собутки, Гнєховиць, Гурки, Франкенталя, Арнольдсмуле, Восковіц, Ракошиць, Слупа. І багатьох-багатьох інших, назви яких звучали по-чужому. І байдуже.

Ревів віл, мекала коза. Десь біля возів заплакала дитина, біля Дзержки пройшла швидкою ходою

Еленча фон Штітенкрон. Закінчивши разом з іншими роботу в кухні, Еленча не пішла разом з іншими, щоб виспатися та відпочити. Еленча, здавалося, ніколи не відпочиває. За ті сім днів, упродовж яких Дзержка де Вірсінг фінансово та організаційно підтримувала табір, Еленча відпочивала тільки на категоричний наказ. Дзержка не любила бути категоричною щодо Еленчі. Вона бачила, як дівчина на це реагує. Бачила це першого дня, коли Еленча Штітенкрон прибула до Скалки на каштановому коні Тибальда Раабе. Коли Дзержці стукнуло в голову, буцім вона знає, яким способом найефективніше вирвати дівчину з отупіння та апатії.

— Бідна шльонська земля, — повторив товстуватий вроцлав’янин, торговець, якого навіть навала не втримала від того, щоб вирушити на дороги з повним візком товару.

— Проклята шльонська земля, — повторив мірошник з Марцінковиць.

Утікачі, які зібралися навколо вогнища, — щось на кшталт стихійно сформованої старшини табору, люди з незаперечним авторитетом, — покивали головами, побурчали. Дзержка була в цьому колі єдиною жінкою. Переважали поважні селяни з обличчями й поставами природних лідерів. Крім товстуватого вроцлав’янина, були ще мірошник з розташованих аж під Бжегом Марцінковиць, орендар звідкись з-під Контів, двоє солдатів, барви яких були затерті пилюкою численних доріг, і корчмар з Гурки. Був — і дуже придавався — цирульник із Собутки. Був монах-мінорит зі сьродзького монастиря, один зі старших: молодші без передиху поралися біля хворих та поранених. Був єврей — невідомо звідки. Був лицар. З доволі бідних, але й попри це він викликав сенсацію своєю присутністю.

— Двічі, - правив товстуватий торговець, — нам у Вроцлаві мороз ішов попід шкурою. Уперше це було в четвер перед Пальмовою Неділею, коли, сплюндрувавши Бжег і спаливши Ричин, головні сили гуситів стали під Олавою. Добре було видно заграви й дими, вітер доносив сморід попелищ. А з Олави до Вроцлава рукою подати… І ніби й міцні стіни має місто, і гармати на них міцні, а однаково мороз попід шкурою… Але Бог вберіг. Пішли геть.

— Ненадовго, — зауважив один із солдатів.

— Таки-так. Тільки-но ми відітхнули, почувши, що Прокоп повертає до Стшеліна, тільки-но відсвяткували тривожний Великдень — аж тут знову дзвони б’ють на всіх дзвіницях. Гусити повертаються! Ідуть ще більшою силою. З’єднавшись із тими пекельними Сирітками, палять Рихбах, палять Собутку, дороги чорні від утікачів. А в п’ятницю перед неділею Misericordiae знову бачимо з мурів дими, цього разу — на заході: горять Конти. Розноситься чутка, що під Сьродою великий табір, Що Прокоп до штурму готується. Знову б’ють дзвони, жінки з дітьми тікають до костелів…

— Але й цього разу вам вдалося, — промовила Дзержка. — Штурму не було, як ми всі знаємо. Через два дні, саме в неділю Misericordiae, чехи пішли.

— Пішли, — підтвердив другий солдат, — у напрямку на Стшегом. Усі подумали, що вони вдарять на Свидницю. Але не вдарили. Злякалися, видно, форталіції [265] …

— Не тому, — заперечив лицар. — Свидниця ще рік тому уклала з гуситами таємну угоду Завдяки цьому вціліла.

– І сидів собі, - ущипливо промовив мірошник з Марцінковиць, — за свидницькими стінами пан староста Колдіц, сидів безпечно

і блаженно. Що йому до того, що вся країна палає і стікає кров’ю. Йому нічого не буде, він договорився. Тьху!

265

Форталіція — невелика, переважно дерев’яна чатівня, яка зазвичай знаходилася на окраїнах держави для оборони кордонів.

Якийсь час панувала тиша. Її порушив корчмар з Гурки.

— З-під Стшегома, — сказав він, — гусити рушили на захід. Явор минули, не напавши. Але Сьвежаву пограбували й пустили з димом. Дощенту сплюндрували і спалили Добкув, фільварок любйонжських ченців. І пішли далі, на Злоторию. А я ниньки на гостинці спіткав знайомця. Повідав, що Злотория спалена. Нещасливе місто. Уже вдруге гусити його палять. А Прокоп і Сирітки, кажуть, ідуть на Львувек.

— Це застарілі відомості, - вставив цирульник із Собутки. — Я теж розпитував утікачів. Гусити підійшли під Львувек тиждень тому, в четвер, але Бобер не перейшли. А лужицьке лицарство, залізні пани, котрі мали йти у Шльонськ з підмогою, злякалися, боягузливо втекли на лівий берег, сидять там як миші в норі. Не прибудуть лужичани нам на підмогу. Самі ми, діти. Бідна шльонська земля!

— Проклята шльонська земля!

Заревів віл, розгавкався пес. Заплакала ще одна дитина. Еленча обернулася, але йти не могла. Кількарічного хлопчика вона саме заспокоювала на руках, ненабагато старша дівчинка чіплялася за її спідницю. Еленча зітхнула, шморгнула носом. Дзержка дивилася на неї з-під вій. Вона ніколи не народжувала, ніколи не мала власних дітей, але ніколи про це не шкодувала, це ніколи не було для неї проблемою. “Досі ніколи”, - подумала вона з раптовим переляком, який холодом пройняв груди і стиснув горло.

— Уся надія на те, — озвався вроцлав’янин, — що рейд уже триває і триває. Гусити мають бути змучені, обтяжені набраною здобиччю…

— Утомлює тільки поразка, — промовив лицар. — Ноги підкошуються під тим, хто втікає, тільки добро, з яким утікаєш, пригинає до землі. Вікторія сил додає, здобич як пух легенька! Хто перемагає, тому сприяє! їхні коні їдять пшеничне зерно з наших комор, а наші попіл нюхають. Але й те правда, що воюють вони вже довго. З-над Бобра близько до карконошських перевалів, близько до Чехії. Дасть Бог, підуть.

— На скільки часу? — спалахнув мірошник з Марцінковиць. — Вони ж вирішили, що ми слабкі, що в полі їм протистояти не можемо. Що духу в нас нема! Що нема кому нас у бій вести! Що шльонські лицарі, тільки побачивши гуситів, беруть ноги в руки, драпають як зайці! Ба, князі драпають! Що зробив Людвіг Бжегський? Мав боронити міста, беззахисних людей, своїх підданих. Коли утискав їх данинами, казали: “Нічого, платимо кривавицею, але зате захистить нас наш добрий пан, коли настануть терміни”. А що добрий пан зробив? Боягузливо втік, віддав Бжег на поталу нападникам. Сплюндрували місто гусити начисто, фарний костел спалили, а колегіату Святої Ядвіги перетворили на стайню, блюзніри!

– І за таке, — покрутив головою цирульник із Собутки, — не разить їх блискавка з ясного неба, не падає на них гнів Божий. І як тут не сумніватися… Гм-м… Я хотів сказати: важко нас Бог випробовує…

— Треба вам буде, — несподівано озвався єврей, — до цього випробування таки привикнути… Ай, я вам кажу, що то тільки спочатку трудно. З часом привикається.

Якийсь час панувала тиша. Її порушив лицар.

— Повертаючись, — сказав він, — до князя Людвіга. Що правда, те правда — не по-лицарськи вчинив, видавши Бжег на милість і немилість гуситам. Не по-лицарськи і не по-князівськи. Але…