Божі воїни
Шрифт:
— Хто нас виказав? Трутвейн?
— Не думаю, — Рейневан усівся в мілкій воді, насолоджуючись течією, що його обмивала. — Бомба, яку я підірвав, була в мене саме завдяки ньому… Він доставив мені трошечки олії… Поцупив у костелі…
— Олія в костелі?
— Для останнього помазання.
На прибережному піску глухо затупотіли копита коней.
— Фогельзанг! Добре бачити вас живими, сучі сини!
— Жехорс! О! І Бразда з Клінштейна?
— Ти живий, Рейневане! Привіт, Шарлею! Здрастуй, Самсоне!
— Беренгар Таулер? Ти тут?
— Власною особою. З Табора я перейшов до Сиріток. Але й далі вважаю, що воячка-річ без майбутнього… Але ж ви, холера, тхнете гівном…
— По конях, — обірвав розмову
Штаб Сиріток розташовувався на передмісті Нойленде, у корчмі. Коли Рейневан у супроводі Жехорса і Бразди ввійшов, запала тиша.
Він знав головнокомандувача сирітських польових військ, гейтмана Яна Краловця з Градця, чоловіка похмурого і в’їдливого, але який заслужено користувався репутацією здібного командира і якого вояки любили майже так само, як колись Жижку. Він знав також Їру із Ржечиці, гейтмана зі старої жижківської гвардії. Знав, ясна річ, і проповідника Прокупека, який не відходив від гейтманів. Знав завжди усміхненого і незмінно в доброму гуморі лицаря Яна Колду з Жампаха. Він не знав молодого шляхтича в повному обладунку, з гербовим щитом, двічі поділеним на чорні, срібні й червоні поля; його повідомили, що це Матей Салава з Ліпи, гейтман Полічки. Він не бачив ніде Петра з Ліхвіна, якого називали Петром Поляком, теж лише пізніше довідався, що той залишився із залогою у здобутій фортеці Гомоле.
Звістку про те, що диверсія в місті не вдалася, жодна з брам Клодзька не буде відчинена і не буде викликано ніяких пожеж, Краловець прийняв спокійно.
— Що ж, таке життя, — він знизав плечима. — Зрештою, я завжди вважав, що Прокоп і Флютик занадто високо тебе цінують, Рейневане з Беляви. Ти просто-напросто перерекламований. До того ж, вибач, ти страшенно смердиш.
— Я вибрався з Клодзька стічним каналом.
— Словом, — Краловець далі був спокійний, — місто тебе висрало. Як це символічно. Йди, помийся і перевдягнися. На нас тут чекає чимала праця і серйозне завдання. Треба самим, без чужої допомоги, здобути це місто.
— На мою думку, — буркнув Рейневан, — Клодзько слід би було оминути. Захист дуже сильний, командири відважні, бойовий дух залоги високий… Чи не краще піти на Кам’янець? На монастир цистерціанців? Дуже багатий монастир?
Їра з Ржечиці пирснув, Колда покрутив головою. Краловець мовчав, скрививши губи, дивився на Рейневана довго і вперто.
— Якщо я захочу знати твою думку з військових питань, — нарешті сказав він, — то дам тобі знати. Іди.
Над монастирським садом витав сивий дим, здіймався запах палених бур’янів. Старий монах-літописець вмочив перо в каламар.
“Anno Domini МССССХХVIII feria IV ante palmarum Viclefiste de secta Orphanorum cum pixidibus et machinis castrum dictum Cladzco circumvallaverunt, in quo castro errant capitanei dominus Puotha de Czastolowicz et Nicolaus dictus Mosco, et ibi dictis pixidibus et machinis sagittantes et per sturm et aliis diversis modis ipsum castrum conabantur aquirere et lucrare; ipsi vero se viriliter defenderunt {43}…”
Перо скрипіло. Пахло чорнилом.
— Уперед! — ревів, перекрикуючи грім і вереск, Ян Колда з Жампаха. — Уперед, Божі воїни! На стіни! На стіни!
Випущений, мабуть, з катапульти або балісти камінь гримнув у тарас із такою силою, що мало його не повалив разом зі схованими за ним Рейневаном і рештою залоги. На щастя, з ними був Самсон. Велет похитнувся під ударом, але встояв на ногах і підпори тарасу
З-під Чеської брами долинав дикий вереск, Сиріткам вдалося приставити там драбини та остереви, тепер вони п’ялися по них, проріджувані вогнем згори. На них лили смолу та окріп, скидали камені й наїжачені цвяхами колоди. Не краще вдавалося й ротам їри з Ржечиці, які атакували відтинок між Зеленою брамою і Лазневими воротами: вони вже двічі приставляли драбини, і двічі-таки їх відбивали.
Таулер і Самсон знову посунули тарас уперед. Жехорс матюкався, бо не міг упоратися з корбою арбалету, яку заїло. Шарлей і Бісклавре, набивши гаківниці, виставили люфи з-за заслони й випалили, тієї ж миті з-за сусіднього тарасу гримнула дванадцятифунтова гармата, яку перевозили на візку. Усе затягло димом, а Рейневан на хвилю повністю оглух. Він не чув нічого: ні грому, ні криків, ні блюзнірських прокльонів, ні завивання поранених. Поки не дістав ручкою гарапника по плечі, не чув навіть гейтмана Яна Краловця, який під’їхав на коні, демонструючи шалену зневагу до стріл, що свистіли навколо нього.
— …у-у-урва! — дійшло нарешті до Рейневана. — Не чуєш, чума на твою мать? Тобі було заборонено йти до штурму! Ми заборонили тобі бавитися у війну! Ти нам потрібен для іншого! Геть, назад! Усі назад! Відходимо!
Вояки Колди під стінами не могли чути наказу Колди, але їм цього й не треба було. Покинувши драбини, вони відходили. Частина відступала як годиться, лавою, ховаючись за павезами й непокоячи оборонців на стінах частим вогнем із самострілів. Частина, однак, просто втікала, розбігалася в паніці, аби лиш чимдалі від стін і смерті, яка з них сипалася. З-під Зеленої брами, Рейневан це бачив, відступали до Зажеча і Нойленде і Сирітки Їри із Ржечиці. Оборонці на стінах тріумфально репетували, розмахували зброєю, махали прапорами, не зважали на запалювальні ядра, кулі, стріли та сіканці з гуфниць, якими їх усе ще разили знизу обложники. З вежі над брамою підняли біло-блакитний прапорець Пуга з Частоловиць і велике розп’яття, яке носили на хресних ходах, люди верещали, співали. Тріумфували. Хоча чверть міста стояла у вогні — тріумфували.
Бісклавре зачепив гак за край тарасу, прицілився, приставив ґніт до запальної камори. Гаківниця з гуком випалила.
— Якби-то так… — буркнув з диму Білувальник. — Якби-то так пану Путі просто в дупу! Веди мою кулю, Матір Божа!
— Відходимо, — Шарлей витер лице, розмазав кіптяву. — Відходимо, хлопці. Кінець забаві.
Клодзько відбило напад.
— Бо-о-оже-е-е! — дерся на все горло Парсіфаль Рахенау, який лежав на помості гурдиції [244] . — Бо-о-оже-е-е! Го-о-осподи-и-и!
244
Гурдиція (з лат. — укриття) — дерев’яна галерея, розташована на зовнішньому боці оборонної стіни, через бійниці її отвори у підлозі якої стріляли й лили смолу та окріп.
— Перестань, — шикнув, нахилившись над ним Генріх Барут на прізвисько Шпачок. — Тримай себе в руках! Не будь бабою!
— Бабою… — зашльохав Парсіфаль. — Я вже баба! Го-о-осподи-и-и! Відірвало… Відірвало мені там усе-е-е! Боже, Боже…
Шпачок нагнувся, майже торкаючись носом кровоточивої сідниці свого друга, по-фаховому оглянув рану.
— Нічого тобі не відірвало, — рішуче заявив він. — Усе маєш там, де треба. Куля тілько в сраці застрягла. Зовсім не глибоко. Здалеку, видно, вистрелена, не мала тої сили…