Божі воїни
Шрифт:
— А тепер увага! — волав Бісклавре. — Буде про римську ієрархію! Хто вгадає? Virtus, ecclesia, clerus, diabolus! Cessat, calcatur, errat, regnat!
— Цнота гине! — жаки влучно поєднували слова в пари. — Церква гнобить! Клір помиляється! Диявол панує!
Корчмар крутив головою, кілька купців демонстративно відвернулися спиною. Явно не до смаку була вагантська забава й п’ятьом подорожнім у бурому одязі, що сиділи за столом поруч. Особливо одному з них, типові з темною, як у цигана, шкірою.
— Та цитьте ви! — врешті-решт зажадав темний. — Тихше, ви ж не самі в господі! Не побалакаєш через ваш гармидер!
— Ого! — заволали у відповідь ваганти. — Дивіться-но!
— Заткніться, сказано вам! — не здавався темний. — Досить сваволі!
Ваганти заглушили його свистом та імітацією звуків пердіння. Але далі розважалися вже трохи стриманіше, принаймні на кілька тонів нижче. Можливо, саме тому сталося те, що сталося. Слух Рейневан перестав притуплюватися і приглушуватися сміхом над дурнуватими анекдотами про пап, антипап, єпископів і пріорес, а сам Рейневан почав наставляти вуха на інші голоси і звуки. Він сам не знав, коли з безладу та хаосу виловив не що інше, як власне уривки бесіди цих п’яти бурих подорожніх. Щось було в їхній розмові, щось таке, що привабило його вухо, якесь слово, порядок слів, речення. Може, ім’я? Сам не знаючи чому, Рейневан умочив палець у пиво й накреслив на стільниці знак Супірре, що використовувався для підслуховування. Відчувши на собі здивований погляд Самсона, Рейневан сухим пальцем повторив знак, навмисне виходячи за лінію, збільшуючи. Він зразу ж почав чути краще.
— А можна дізнатися, — м’яко озвався Самсон, припинивши стругати кілок, — що ти задумав?
— Не заважай, будь ласка, — Рейневан зосередився. — Супірре, spe, vero. Aures quia audiunt. Супірре, spe, vero [237] .
Він став чути кожне слово ще до того, як відзвучало заклинання.
— Щоб я здох, якщо брешу, — говорив темнолиций. — Такого кшталтного тіла я в жадної баби не видів, ніколи. Цицьки мала, як свята Цецилія на образі в костелі, а тверді, гейби з мармуру, і навіть як навзнак лежала, то стирчали. Доправди ніц дивного, що князь Ян ради тої хранцузки так здурів.
237
Spe, vero — надія, однак (лат.). Aures quia audiunt — Вуха, що чують (з Євангелія від св. Матвія, 13; 16).
— Але ж потім таки змудрів, — пирснув другий. — І позбувся її, до льошку замкнути наказав.
— За що хай йому Бог віддячить, — зареготав Темний. — Інакше не було б нам дано потішитися нею. А була то, кажу вам, така втіха, що гей… Щоночі ми тамка, в зембицькій буцегарні, збиралися… І щоночі її вкупі… Боронилася, кажу вам, як скажена, пики нам не раз пороздряпувала, як кітка… Але через то йно більша втіха була
— А не бояли-сте ся? Що заврочить? Повідали, що бургундка відьма, з дияволом у змові. Сам кам’янецький абат буцімто постановив…
— Айно, — визнав Темний, — не збрешу, попервах було трохи страху. Але охота перемогла, хе-хе. А що, часто вам трапляється пиляти кралю, яку раніше сам князь Ян Зембицький на атласах крутив-вертів? А опріч того, заспокоїли нас тоті в’язничні пахолки, що вони вже три роки насильно грають усіх молодиць, котрі до холодної трапляють — а найбільше трапляє за доносами в чаклунстві. Грають, як си хочуть. І ні їдному ніц не було. Перерекламовані тоті чари.
— А ксьондз на сповіді?
— А що мені там ксьондз. Таж торочу вам, ви її не бачили, тої Аделі, значиться. А якби побачили, догола розібрану, то вмент би вас страхи покинули. Котроїсь-то ночі ми її…
Того, що сталося котроїсь-то
Лежачий Темний теж кричав. Теж тонко, розпачливо, благально. Задихнувся аж тоді, коли Рейневан з усієї сили копнув його по губах. Піднятий з підлоги, він булькотав, плював кров’ю та зубами, трусив головою, блискав білками очей, м’якнув, обвисав. Рейневан примірився, але кулак став йому недостатній, цілком не адекватний. Світ навколо став сліпучо ясним, білим, світляним. Він штовхнув мандрівника на стовп, схопив зі столу дзбан, дзбан розбився при першому ж ударі, намацав на столі грубий костур, вперіщив того, спертого об стовп, по руці вище ліктя. Хруснуло, Темний заскавулів, як пес. Рейневан лупнув ще раз, з усієї сили, в другу руку. Потім у ногу. Поки той падав, ударив по голові, а як той уже лежав на підлозі, копнув у живіт, а тоді додав другою ногою нижче пояса. Темний уже не кричав, тільки конвульсивно тремтів, трясся, ніби в лихоманці. Рейневан теж трясся. Кинув костур, сів на поваленого, схопив за волосся, з люттю почав товкти потилицею об дошки. Чув, як хряскає і подається кістка черепа. Як шкаралупа яйця. Хтось схопив його, силою відтягнув. Самсон.
— Досить, — повторював велетень, тримаючи його міцною хваткою. — Досить, досить, досить. Спам’ятайся!
— Якщо так, — кашлянув Жехорс, — мають виглядати у вашому виконанні конспірація і скритність, то я вас сердечно вітаю.
— У нас завдання, — додав Бісклавре. — А тепер нас будуть переслідувати за вбивство. Рейневан! Що на тебе напало?! Чого ти так…
— Видно, була причина, — обрізав Шарлей.
— Ага, — здогадався Жехорс. — Здогадуюся. Аделя Стерча. Рейневан! Ти ж обіцяв…
— Заткнися.
Навколо голови лежачого розцвітала велика, блискуча, чорна у світлі каганців калюжа. Шарлей присів поруч, взяв його за скроні, міцно стиснув, крутнув раптово й сильно. Хруснуло, тип напружився. І опав. Рейневан далі бачив це все в тонах світляно-яскравого білого. Чув, ніби крізь воду. Ноги були, ніби ватяні, якби не хватка Самсона, був би впав.
Шарлей встав.
— Ну що ж, Рейнмаре, — холодно сказав він. — Деяку життєву цезуру ти вже маєш позаду. Але тобі ще чимало треба навчитися. Я маю на увазі техніку.
— Тікаймо звідси, — сказав Бісклавре. — Швидко.
— Рація, — сказав Самсон.
Вони не розмовляли. Утікали мовчки, галопом, за течією В’ялої, у Клодзьку улоговину. Не знати коли опинилися на роздоріжжі, на гостинці, що проходив по правому березі Ниси. Гостинцем, з півдня, сунули юрми біженців. Сунули в переляку. У паніці.
Вони змішалися з натовпом. Ніхто не звертав на них уваги. Ніхто ними не цікавився. Ніхто їх не переслідував. Нікого не обходив звичайнісінький злочин, малозначне вбивство, малозначна жертва, малозначний убивця. Були важливіші справи. Набагато важливіші. Набагато страшніші. Вони вібрували в голосах людей, що втікали з півдня.