Божі воїни
Шрифт:
Пахолки й пажі дивилися порозкривавши роти.
— От, — широко усміхнувся Огоньчик. — От щасливий деньочок. Давно вже мені не доводилося вбити хрестоносця.
— До війська! — крикнув князь. — До людей! Заспокоїти! Особливо німців. Якби котрийсь смикався, сокирою по чолу! І готуватися до виступу!
— До Ниси?
— Ні. До Крапковиць і Ополя. Виконувати!
— Так точно!
Болько Волошек обернувся, впився палаючим поглядом у Рейневана і Горна. Він дихав швидко, голосно і нерівно. Його долоні ходили ходором.
— Sapienti sat, — хрипко вимовив він. — Ви
— Повторите Прокопові… - молодий князь гордовито підняв голову. — Повторите, що альянс зі мною вимагатиме істотних змін на мапах. Конкретно…
— Конкретно, — повторив Горн, — Волошек зажадав вічного лен-на Гуквальдів, Пршибора, Острави і Френштата. Як ми узгодили, я пообіцяв йому їх. Але йому було мало, він вимагав Намислова, Ключборка, Грижова, Рибніка, Пщини і Битома. Я пообіцяв йому їх, брате Прокопе, також, ручаючись твоїм іменем. Поспішив?
Прокоп Голий відповів не зразу. Спершись спиною на бойовий віз, він їв стоячи, липовою ложкою черпав з горщика затірку, підносив до рота. Молоко висихало в нього на вусах.
За возом і спиною Прокопа ревіла і бушувала пожежа, великим вогнем палало місто Глухолази. Палав як смолоскип дерев’яний парафіяльний костел. Вогонь пожирав дахи і стріхи, дим бив у небо чорними клубами. Крик убієнних не стихав ні на мить.
— Ні, брате, не поспішив, — Прокоп Голий облизав ложку. — Ти поступив слушно, пообіцявши від мого імені. Ми дамо йому все, що обіцяно. Болькові належиться компенсація. За кривди. Бо якось так вийшло, що Змрзлік і Пухала, пустивши з димом Б’ялу і Прудник, з розгону спалили і його коханий Глогувок. Ми покриємо йому цю втрату. Більшість міст, яких він вимагає, і так, правду кажучи, ще тільки треба буде здобути. От і побачимо під час штурмів, який з князя Болька союзник. І нагородимо відповідно до заслуг для справи.
– І заслуг перед Богом, — вставив з повним ротом проповідник Маркольт. — Дідич Ополя повинен прийняти причастя з Чаші й присягнути чотирма статтями.
— Прийде і на це час, — Прокоп відклав миску. — Закінчуйте їсти.
На вусах Прокопа засихали молоко і борошно із затірки. За спиною Прокопа місто Глухолази перетворювалося на попелище. Мордовані мешканці вили різними голосами.
— Приготуватися до виступу! На Нису, Божі воїни! На Нису!
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
— Гус єретик! — скандували перші шеренги вишикуваного на Монашому Лузі єпископського війська. — Гус єретик! Гу! Гу! Гу!
Звістка про таборитів, які підходять до Ниси, видно, дійшла до вроцлавського єпископа вже давно — воно й не дивина, бо досить складно виконати таємний маневр армією, яка налічує понад сім тисяч чоловік{37} і близько двох сотень возів — особливо якщо ця армія палить усі поселення на маршруті походу й поблизу нього, виразно позначаючи свій шлях загравами й димами. Тож єпископ Конрад мав досить часу, щоб сформувати військо. Досить часу мав клодзький староста, пан Пута з Частоловиць, щоби прибути з допомогою. Зібравши під своїм началом тисячу сто коней кінноти й майже шість тисяч мужицької піхоти, маючи сильний резерв і тил у вигляді озброєних ниських міщан та міських стін, єпископ і Пута вирішили прийняти битву в полі. Коли Прокоп Голий з’явився під Нисою, він застав у районі Монашого Лугу сілезців під зброєю і штандартами, вишикуваних і готових до бою. Він прийняв виклик.
Коли гейтмани вишикували військо — а вишикували вони його швидко — Прокоп приступив до молитви. Молився він спокійно й неголосно. Цілком ігноруючи прізвиська, що їх вигукували сілезці.
— Гус єретик! Гус єретик! Гу! Гу! Гу!
— Господи, — промовляв він, склавши руки. — Боже воїнства, до Тебе звертаємося в нашій молитві. Будь нам щитом та обороною, оплотом і чатівнею у небезпеках війни та кровопролитті. Милість Твоя хай буде з нами, грішними людьми.
— Диявольські сини! Диявольські сини! Гу! Гу! Гу!
— Прости нам провини й гріхи наші. Озброй війська міццю, будь з ними в бою, дай відвагу та мужність. Будь нам розрадою і притулком, дай нам силу перемогти антихристів, ворогів наших і Твоїх.
Прокоп перехрестився, хресне знамення сотворили й інші: Ярослав з Буковини, Ян Блег, Отік з Ложі, Ян Товачовський. Широко, по-православному, перехрестився князь Федір Острозький, який тільки-що повернувся, спаливши Малу Сьцінаву. Перехрестилися Добко Пухала і Ян Змрзлік, які повернулися, спаливши Стшелечки і Крапковиці. Маркольт, який стояв навколішках біля бомбарди, хрестився, бив себе в груди й повторював, що його culpa.
— Боже на небесах, — підвів ночі Прокоп. — Ти пануєш над силою моря, коли підіймаються хвилі, Ти їх втихомирюєш. Ти стиснув Рагава, як трупа, і сильним раменом Своїм розпорошив Своїх ворогів [227] . Зроби, щоб і сьогодні з цього поля переможеною зійшла вража сила. До бою, браття. Починайте в ім’я Боже.
— Уперед! — заревів Ян Блег з Тєшниці, виїжджаючи танцюючим конем перед фронт війська. — Уперед, браття!
— Уперед, Божі воїни! — махнув буздуганом Зигмунт з Вранова, даючи знак підняти перед загоном дароносицю. — Починаємо!
227
Псалом 89; 9-10.