Божі воїни
Шрифт:
Парсіфаль завив, зашльохав і розплакався. З болю, із сорому, зі страху й полегшення. Очима душі він-бо вже бачив, виразно і з подробицями, воістину інфернальну сцену, від якої волосся ставало сторчма: ось він, він сам, говорить тонким фальцетом, перетворений на каплуна, як П’єр Абеляр, сидить і як П’єр Абеляр пише дурні трактати і листи до Офки фон Барут, а Офка тим часом втішається собі в ложі з іншим, повноцінним чоловіком, у якого все на місці. “Війна, — з жахом усвідомив собі хлопець, — страшна річ”.
— Усе… маю? — перепитав він, ковтаючи сльози. — Шпачку… Заглянь ще раз…
— Маєш, усе маєш, — заспокоїв його Шпачок. — І вже майже не кровоточиш. Витримай. Оно вже біжить сюди монах з бинтами, зараз тобі кулю із дупи витягне. Та витри ти сльози, бо люди дивляться.
Однак захисники Клодзька не дивилися, їх не цікавили ні сльози, ні кривава діра в задниці Парсіфаля фон Рахенау. Вони були тим, що вигукували на стінах тірумфіальне “віват!”. Пана Путу з Частоловиць і пріора Фогсдорфа носили на руках.
— Адже ж я ношу, — раптом простогнав Парсіфаль, — на шиї посвячений ринграфик [245] з Богородицею… У ченців купив… Він мав мене від вражих куль оберігати! То як це воно так?
— Заткнися, зараза…
— Мав мене оберігати! — завив хлопець. — То як же воно? Що це за…
— Заткнися, — просичав Шпачок. — Заткни писок, бо біда нам буде.
Перо скрипіло.
“Свідки dicebatur, як Кралович, capitaneus Orphanorum, мужнім опором захисників розлюченим бувши, наказав своїм спеціальним крикунам, званим Stentores, під мурами гучно волати і захисникам страшними муками грозити, якщо град не здадуть, horror хотів через сей clamor у них викликати. Бачачи, як марне се починання, постав білого полотна взяти наказав і на оному великий напис учинити, словами: ЗДАТИСЯ АБО СМЕРТЬ і його захисникам demonstrare, на тім відтинку мурів, що його prior Henricus et fraters canonici regulares боронили, котрі читати вміли. Одначе ж prior Henricus, Гектор клодзький, мужнього бувши серця, не злякався. Братам наказав також постав полотна взяти й на нім на зневагу реченим вікліфістам написати: BEATA VIRGO MARIA ASSISTE NOBIS” [246] .
245
Ринграф — металева платівка з гербом або зображенням святого, яку лицарі носили на грудях.
246
Dicebatur — говорили; capitaneus Orphanorum — капітан (гейтман) Сиріток; Stentores — стентори; horror — жах; clamor — крик; demonstrare — показувати; prior Henricus et fraters canonici regulares — пріор Генріх та брати регулярні каноніки; Beata Virgo Maria assiste nobis — Свята Діва Марія, помагай нам.
— Що? — забурчав Ян Колда. — Що вони там набазграли?
Бразда з Клінштейна пирснув. Їра з Ржечиці зареготав. На полотні, яке вивісили на стінах захисники, що верещали та горлали “віват!”, виднівся намальований великими літерами напис:
Краловец довго дивився на транспарант, довго і вперто, немов розраховував на те, що літери складуться якось інакше. Врешті-решт відвернувся, знайшов поглядом Рейневана.
247
Німецька лайка.
— Кам’янець, ти казав? Монастир цистерціанців? Багатий монастир цистерціанців. Так ти казав?
— Так казав.
— Ну то… — Краловець ще раз поглянув на Клодзько, трохи ніби з тугою. — Ну то що ми чекаємо? Ходімо.
“Et sic Orphani, — записувало на пергаменті скрипуче перо, — a Cladzco feria II pasce recesserunt” {44}.
Літописець поставив крапку, відклав перо, застогнав, випростав зболену спину.
Літописання вичерпувало.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Ім’я моє, Святий Трибунале, — брат Зефірин. З кам’янецького кляштору цистерціанського ордену. Прошу велебних отців вибачити мені сконфуженість, се ж бо, як-не-як, перший раз перед Курією стаю… Хоч і йно для того, аби скласти testimonium [248] та все-таки…
248
Свідчення (лат.).
Так-так, авжеж, уже переходжу до справи. Значиться, до того, що трапилося в кляшторі того трагічного дня, у Великий Вівтірок Року Божого 1428. І що я на власні очі бачив. І тут під присягою визнаю, хай мені допоможе… Слухаю? По суті? Bene, bene [249] . Уже говорю.
Наші монастирські брати почасти вже повтікали раніше, у суботу перед тією неділею посту, коли Господові співають Judica me Deus [250] — коли-то єретики палили Отмухов, Пачкув і Пом’янув. Заграву тогді вночи на півнебосхилу бачили-смо, а на світанні сонце ледве-ледве потрафило пробитися через дими. Тогді, як я вже був сказав, у декого fraters [251] дух підупав, утікли, стілько йно взявши, скілько у дві руці взяти потрафили. Лютував абат, боягузами їх обзивав, карою Божою страхав, та якби був знав, до чого йому прийдеться, то був би сам перший утік. І я теж, не збрешу перед Святим Трибуналом, був би втік, тілько-от не мав куди. Я з народження ломбардець, з міста Тортони, а прибув у Шльонськ з Альтенцелле, найперш до Любйонжа, а з любйонжського кляштору потрапив до Кам’янця… Га? Від теми не відходити? Bene, bene, уже підходжу. Уже говорю, як воно було.
249
Добре (лат.).
250
“Суди мене. Боже” (католицька молитва).
251
Брати (лат.).
Незабаром post dominican Judica quadragesimalen чуємо від утікачів: відступили геть єретики, пішли кудись на Гродкув. Ну то всім зразу полегшало, гайда до костелу, перед вівтар, гуп ницьма на підлогу, gratias tibi, Domine, дякуємо тобі, великий Боже. Аж тут знову крик, вереск: кажуть, ідуть нові прихильники Гуса-сатани, Сиротами звані, йдуть від Клодзька. Бардо вогнем попалили, уже вдруге, другий раз сей нещасний град палять. У нас зразу надія — а ну як боком пройдуть, може, на Франкенштейн підуть, головним вроцлавським трактом, може, не захочеться їм на Кам’янець повертати. Тож гайда до костелу, і нумо молитися за це: Sancta Maria, Mater Christi, Sancta Virgo virginum, libera nos a malo, sancte Stanislaus, sancta Andrea, orate pro nobis… [252] Але ніц не дали наші молитви, видко, зажадав нас Господь випробувати, як Гіоба, аби ми… Ага, так, знаю. Не відходити від теми.
252
Свята Марія, Мати Христова, Свята Діво пречиста, визволи нас від біди, святий Станіславе, святий Андрію, моліться за нас (лат.).
Ну то скажу коротко: така була тема, що ввірвалися пекельники до кляштору рихтик у Великий Вівтірок. Увірвалися раптом, як грім з ясного неба, через мури перелізли, браму вивалили, ти не встиг peccatores te rogamus [253] крикнути, а їх уже ціла юрма була всередині. І ну бити! Страхіття! Sanctus Deus, sanctus fortis, sanctus immortalis, miserere nobis… [254] Брата Адальберта списом прохромили, брата Пія — мечами, як святого Діонісія… Брат Матвій з арбалета був застрелений, з інших багато graviter vulneratis… [255] А гусити, най їх Бог покарає, давай корови виганяти з обори, пацята з хліва, овечки… Усіх забрали, до єдиної… Тьху, пся їхня мати, мало, що haeretici [256] , то до того ще й latrines et fures [257] ! З костелу повиносили начиння, раки, мантії, ризи, великий срібний хрест, дари, свічники… Ніц не лишили. Нас, хто живий лишився, зігнали у двір, під мур. Прийшов вожак тої зграї, морда паскудна, видко, що єретик, звали його Кралович, з ним другий, якийсь Колда. Кличуть хлопів. Бо тра Святому Трибуналу знати, що з тамтими гуситськими чехами й тутешні хлопи йшли, безбожники, відступники. Наказує їм єретик Кралович, так, мовляв, і сяк, ну ж бо, покажіть, котрі тут монахи люд гнобили, зара туйка буде суд. Зара тих-во вгодованих кровопивців — то він про нас так — будемо карати. А ті хлопські Юди тут-таки на брата Матерна показують — о, той-во гнобив. Воно-то й правда, що суворий бував до кметів фратер Матерн, завжди казав, що rustica gens optima flens {45} . Ну то йому й було. Витягай його, ціпами до смерті забили, злочинці. Зразу після того celerarius [258] Шолер був убитий, хлопи його показали, бо дівок мацав, та й за хлопчаками, бувало, гасав… Після нього custos [259] Венцель, брат Егідій, брат Лаврентій… Крик, стогін, благання, удари, кров бризкає, ми на коліна, у плач, ab ira tua, ab odio et omni mola voluntate libera nos, Domine [260] …
253
“Грішники, тебе благаємо” (лат., частина католицької молитви).
254
“Святий Боже, святий сильний, святий безсмертний, змилуйся над нами” (лат., частина католицької молитви).
255
Важкопоранені (лат.).
256
Єретики (лат.).
257
Розбійники та злодії (лат.).
258
Чернець, який наглядав за винним погребом.
259
Сторож (лат.).
260
“Від люті твоєї, від ненависті та всякої злої волі звільни нас, Господи” (лат., частина католицької молитви).
Як воно було з отцем абатом, питаєте? Уже говорю. Уже гусити відходити збиралися, коли забіг один такий паничик, світловолосий, удатний, але око зле, гримаса на вустах… Казали на нього Реневан. Ніяк ні, велебний отче, не помиляюся, добре-м чув: Реневан. На хрест можу присягнути… Отож сей Реневан цап отця абата за рясу. Се, кричить, Миколай Каппіц, кам’янецький абат, найгірший кривдник люду, лайдак, доносій та інквізиторський… кгм-кгм, вибачте… інквізиторський собака.
А до абата нахилившись, пам’ятаєш, каже, і зубами скрипить, Аделю, сучий сину? Що ти її в Зембицях за сто дукатів у чаклунстві звинуватив? На смерть видав? Тепер за се заплатиш. Згадай Аделю по дорозі до пекла, підлий попе. Так абатові казав, перш ніж витягнув його на двір. Добре-м чув. Кожнісіньке слово. На хрест можу присягнути…