Божі воїни
Шрифт:
— Гир на них! Смерть папістам!
При підтримці міщан і цехових домініканці мужньо й запекло обороняли свою садибу, але це була безнадійна оборона. Перевага Сиріток була величезна, запеклість їхньої атаки — страшна. Ченці відступали під натиском, відходили, залишаючи тіла в білих рясах, віддаючи гуситам один по одному монастирські будинки.
Останнім бастіоном оборони був костел Воздвиження Хреста, притвор і забарикадований головний вхід. Ченці билися тут до останньої стріли з арбалета й останньої кулі з пищалі. І до останньої людини.
Коли розлючені опором Сирітки ввірвалися по трупах у пресвітерій, кольорова веселка, що падала з вітражів, відкрила їхнім очам тільки двох живих людей. Один, схиливши голову, стояв навколішки біля вівтаря, біля самого antepedium [261] . Другий затуляв першого собою й розп’яттям.
— Nemplum Dei sanctum est! [262] — його голос, хоч і тонкий, озвався луною аж під склепінням. — Хто знищує храм Божий, того знищить Бог! Відійдіть, пекельні сили! Відійдіть, дияволи, єретики, поки Бог вас не вразив!
261
Заслона основи вівтаря.
262
Храм Божий — святий (лат.).
— Це Ян Буда, — послужливо пояснив один із союзників Сиріток серед сілезців. — А той, що на колінах стоїть, — Миколай Карпентарій, їхній пріор. Обидва проповідували проти Гусового вчення. “Добрий чех — мертвий чех”, - так вони закінчували кожну проповідь. Обидва святили зброю для військ, що йшли на Наход.
Щока й шия Сміла Пульпана були в крові, він тримався рукою за вухо, значною мірою надірване стрілою з арбалета. Він утратив під час штурму монастиря та костелу дюжину вбитими і стільки само пораненими, але вухо, здавалося, розлютило його набагато більше.
— Добрий чех — мертвий чех, так? — зловісно повторив він. — Ну то вам не пощастило, попи. Бо ви потрапили до рук живих і злих. Ми покажемо вам, яким злим може бути живий чех. Узяти їх! На подвір’я!
— Не смійте мене торкатися! — заверещав Ян Буда. — Не смій… Дістав кулаком по лиці, замовк. Пріор не чинив опору.
— Vexilla Regis prodeunt… — скімлив він, коли його волокли нефом. — Fulget Crucis mysterium… Quo carne carnis conditor… Suspensus est patibulo…
— Розум йому потьмарився, — присудив хтось із Сиріток
— Це гімн, — Рейневан чув, як говорили про те, що до революції Сміл Пульпанбув ризничим. — Це гімн Vexilla Regis. Його співають у Страсний Тиждень. А сьогодні Страсна П’ятниця. Вельми підходящий день для мучеництва.
Перед костелом обох ченців оточив натовп Сиріток. Майже відразу ж звалився перший удар кулаком, перший копняк, після них наступні, потім у хід пішли палки та обухи. Пріор упав. Ян Буда тримався на ногах, голосно молився, випльовуючи кров з розбитих губів. Сміл Пульпан дивився на нього з ненавистю. На його знак від дровітні принесли пеньок для рубання дров.
— Ти начебто святив, папісте, зброю для тих, які йшли на Наход. Способу, яким ми тебе покараємо, нас навчили в Наході саме єпископські бандити. Давайте-но його сюди, браття.
Яна Буду приволокли, поклали його ногу на пень. Один з гуситів, могутній здоровило, підняв сокиру й рубонув. Ян Буда жахливо заревів, з кукси пульсуючим струменем бризнула кров. Сирітки підняли домініканця, який спазматично смикався, поклали на пні другу ногу. Сокира опустилася з глухим стуком і чваканням, від удару аж здригнулася земля. Ян Буда заревів ще жахливіше.
Беренгар Таулер зробив кілька хистких кроків, сперся обіруч на стіну костелу й виблював. Рейневан тримався, але рештками волі. Самсон сильно зблід, раптом глянув угору, в небо. Дивився довго. Немовби чогось звідти сподівався.
“На пеньку, що рубанню дров служить, сі кати, haeretici, самого диявола, їхнього майстра й навчителя, запрагнувши в злобі та жорстокості перевершити, сокирами всі extremitatis сим нещасним одну по одній відтяли. Сеї жорстокості перо моє описати нездатне, рука дрижить, lacrimae з віч течуть… Nicolaus Carpentarius, Johannes Buda et Andreas Cantoris, martyres de Ordine Fratrum Oraedicatorum, замучені за Слово Боже й за свідчення, яке мали. Боже, Боже, до Тебе волаємо! Usquequo, Domine sanctus et verus, non iudicas et vindicas sanguinem nostrum?”
Сирітки тим часом грабували з костелу все, що становило бодай якусь цінність. Святі образи, дошки з лавок та облуплені рештки вівтаря, які цінності не становили, палали на величезному багатті. За наказом Пулпана обох покалічених і конаючих ченців притягли до цього багаття й кинули на нього. Гусити, стоячи кружка, дивилися, як два позбавлені кінцівок корпуси незграбно ворушаться і звиваються в полум’ї. Горіло, зрештою, кепсько, пішов дощ. Сміл Пулпан мацав розірване вухо, лаявся, плювався.
– Є ще один! — закричали гусити, які вибігли з притвору. — Брате Пулпане! Зловили! На амвоні ховався!
— Давайте його сюди! Давайте папіста!
Тим, кого тягли гусити, хто звивався, сіпався й відбрикувався, був, Рейневан упізнав його відразу, диякон Анджей Кантор. Він був у самій сорочці, видно, його схопили тієї миті, коли він намагався позбутись домініканської ряси. Коли його протягли поруч, він помітив Рейневана.
— Паничу Беляу! — завив він. — Не дай мене на муку! Не да-а-а-ай! Рятуй, паничу-у-у-у-у!
— Ти продав мене, Канторе. Пам’ятаєш? Ти видав мене на смерть, як Юда. Тому, як Юда, здохнеш.
— Паничу-у-у! Змилуйтеся-а-а!
— Давайте його сюди, — Пулпан показав на закривавлений пень. — Буде третій мученик. Omne trinum perfectum! [263]
Можливо, все вирішив імпульс, якийсь невиразний спогад. Можливо, це була миттєва слабкість, утома. Можливо, впійманий кутиком ока погляд Самсона Медка, сповнений глибокого смутку. Рейневан не зовсім знав, що схилило його до дій, змусило вчинити так, а не інакше. Він вирвав арбалет з рук чеха, який стояв поруч, прицілився, натиснув спуск. Стріла врізалася Канторові під грудину з такою силою, що пройшла навиліт, мало не вирвавши диякона з рук катів. Він був мертвий ще до того, як упав на землю.
263
Усе, що потрійне, — досконале (лат.).