Божі воїни
Шрифт:
— Міцніше, — почув він знайомий голос. — Міцніше затягнути мотузки, не шкодувати! Якщо в ньому щось зламається, невелика втрата. Хай уже зараз скуштує того, що на нього чекає.
Його смикнули, поставили на ноги. Він розплющив очі. І задрижав.
Перед ним стояв Стінолаз. Біркарт Грелленорт.
Від удару в лице Рейневанові зблиснуло в очах, щока й око запекли, немовби припечені залізом. Стінолаз розвернувся, вдарив його ще раз, цього разу з лівої, тильним боком долоні в рукавичці. Рейневан відчув у роті присмак крові.
— Це було, — тихо пояснив Стінолаз, — тільки для того, щоби привернути твою увагу. Щоб ти зосередився. Ти зосередився?
Рейневан не відповів. Викручуючи голову, він намагався побачити, що відбувається за монастирськими ворітьми, що за вершники там роз’їжджають і що за кнехти бігають. Єдине, що було поза сумнівом, — це не були Чорні вершники з Роти. Ті, хто його тримав, виглядали як звичайні головорізи-найманці. Біля головорізів стояв чоловік з округлим лицем, одяг якого зраджував у ньому валлона. Очі ж його зраджували в ньому чарівника. Саме цей валлон, здогадався Рейневан, і вибив його із сідла заклинанням.
— Ти обманював себе надією, — процідив Стінолаз, — що я про тебе забуду? Чи що я тебе не знайду? Я попереджав, що в мене очі та вуха всюди.
Він замахнувся і вдарив Рейневана знову, просто по щоці, яка вже почала спухати. Повіка, яка розболілася ще після попереднього удару, почала сльозитися. Потекло і з-під другої. І з носа.
Стінолаз нахилився до нього. Дуже близько.
— Мені здавалося, — просичав він, — що ти все ще присвячуєш мені не всю увагу. А я вимагаю всієї. Напруж кебету. І слухай пропозицію. Ти вляпався. Живим ти з цього не вийдеш. Але я можу тебе витягнути. Можу врятувати твою шкуру. Якщо ти мені пообіцяєш, що приведеш мене до… Ти знаєш, до кого. До того астрала, який маскується під великого придурка. Збережеш життя, якщо приведеш мене до нього…
— Гей! Мосьпане Грелленорте!
З висоти сідла на них дивився лицар у повному пластинчатому обладунку. На коні, покритому попоною із блакитно-срібним шаховим узором. Рейневан знав його. Пам’ятав.
— Князь вимагає доставити цього перед його очі. Негайно.
— Ти вирішив? — встиг просичати Стінолаз. — Приведеш?
— Ні.
— Шкодуватимеш.
У монастирському дворі кишіли кінні, юрмилися піші. На відміну від строкатих і радше обірваних головорізів Стінолаза, стрільці та кнехти у дворі були вбрані порядно й одноманітно, в чорно-червоні барви. Серед кінних переважали панцирні, як зброєносці, так і гербові лицарі.
— Давайте його сюди! Давайте гусита!
Рейневан знав цей голос. Знав поставу, вродливе чоловіче обличчя, модно, по-лицарськи, поголену шию. Знав чорно-червоного орла.
Збройними у монастирському дворі командував Ян, князь на Зембицях. Власною княжою персоною, в обшитому горностаями плащі поверх міланських обладунків.
— Давайте його сюди, ближче, — він владно кивнув головою. — Пане маршале Боршніцу! Пане Грелленорте! Давайте його сюди. А цього валлона заберіть геть із очей моїх. Не терплю чаклунів!
Рейневана підвели ближче. Князь подивився на нього згори, з висоти лицарського сідла. Його очі були світлі, сіро-блакитні. Рейневан уже знав, кого йому нагадували очі та риси обличчя абатиси.
— Господь Бог неквапливий, зате справедливий, — проголосив Ян Зембицький носовим голосом і патетично. — Неквапливий, зате справедливий, так-так. Ти відступився від релігії хреста, Беляу, Юдо. Займався чорнокнижництвом. Був замислив замах на мене. За злочини буде кара, Беляу. За злочини буде кара.
Коли він закінчував цю фразу, то вже не дивився на Рейневана. Дивився в бік віридарію. Там стояли чотири черниці. Серед них — абатиса.
— У цьому монастирі, - гучно промовив Ян, підводячись у стременах, — переховували гуситів! Тут давали притулок шпигунам і зрадникам! Це не залишиться безкарним! Чуєш, жінко?
— Не ти мене каратимеш, — відповіла абатиса, дзвінким і зовсім не переляканим голосом. — Не ти! Порушуєш закон, князю Яне! Порушуєш закон! На терен монастиря ти не маєш доступу!
— Це мої землі, і тут моя влада. А цей монастир з милості моїх дідів тут стоїть!
— Монастир стоїть з Божої милості! І не підпорядковується ні твоїй владі, ні юрисдикції! Ти не маєш права сюди входити й перебувати тут — ні ти, ні твої солдати! Ні цей мерзотник, ні його головорізи!
— А він, — Ян Зембицький піднявся в стременах, показав на Рейневана, — мав право тут перебувати? Протягом усього літа? Чи ж можна, пані сестро, переховувати тут єретиків? Таких, як отой, що там лежить?
Рейневан подивився в напрямку, в якому показав князь. Там, де мур, що оточував віридарій, сходився з покритою сухими пагонами плюща стіною будинку інфірмерії, лежав Бісклавре. Рейневан упізнав його за пошитою недавно за міркою курткою з телячої шкіри, яку француз недавно собі справив і якою всім казав захоплюватися. Тільки за курткою і міг його впізнати. Труп був жахливо понівечений. Світловолосий miles gallicus, колишній Ecorcheur, Білувальник, видно, коли його оточили, тяжко бився. І живим узяти себе не дав.
— То як воно? — ущипливо запитав князь — Що, монастир має диспенсу на те, щоб давати притулок єретикам і злочинцям? Отож це не так! Тож замовчи, жінко, замовчи. Вияви послух. Пане Боршніцу! Накажи людям перешукати оті сараї! Там можуть переховуватися інші! Стінолаз ухопив зв’язаного Рейневана за комір, притягнув перед абатису, став дуже близько, лицем до лиця.
— Де, — заскрипів він, — його приятель? Велетень з пикою ідіота? Кажи, монашко.
— Не знаю, про що ти, — зовсім не злякано відповіла абатиси. — І про кого.