Божі воїни
Шрифт:
Шафф нахмурився, покусував вус — але раптом його настрій покращився. У всіх покращився. Річ у тім, що з Росомашачого обійстя повіяло чимось надзвичайно приємним, чимось божественно й чудесно смаковитим, чимось ніжно й зворушливо маминим, запахло якимось прекрасним, незабутнім, глибоко врізаним у підсвідомість ароматом, що асоціювався з усім, що любе, добре й радісне, таке, що тільки сядь і від щастя плач. Іншими словами і коротше: з халупи долетів запах топленого смальцю і смаженого на ньому м’яса з цибулею. У Шаффа, його забіяк і Рейневана сльози полилися з очей, а слина потекла по зубах із силою
— Кабанчика били-сьмо, — пояснив Росомаха. — Бо воно, пане, час…
Пан на Хойніку не дав йому докінчити. Потягнувся до капшука. Побачивши монети в його долоні, селянин аж похитнувся, розкрив пельку, якийсь момент скидалося на те, що почне вити. Але він швидко опанував себе.
— Запрошую… — важко видихнув, ховаючи гроші за пазуху. — На почастунок…
— Ті, що тут нібито їздили, — Янко Шафф зігнав курку зі столу, — це можуть бути ті Чорні Вершники, Рота Смерті. Але це можуть бути й люди Біберштайна. Або з Троск, від де Бергова… Дідько їх приніс. Не розраховував я, що вони так напосядуться. Що їм так на тобі залежить, Белява.
— Якби нас… — Вернер Дорфінгер, один з хойніцьких бургманів, кинув на Рейневана похмурий погляд. — Якби нас, не дай Боже, перестріли… Будем за нього битися, чи як?
— Що буде, — обрізав Шафф, — те буде. А буде те, що я вирішу. Зрозуміло?
Вони об’їлися смажених на смальці свинячих обрізків так, що ледве могли рухатися, якийсь час здавалося, що більше не проковтнуть ні шматочка. Витримали ще до того моменту, коли господиня стала витягувати з казана зварені “їтрніце” — печінкові ковбаси, кров’янки і фаршировані кашею кишки. Щойно ті трошки вистигли, вони накинулися на них, як вовки.
— Христе-Господи… — Дорфінгер попустив пояс іще на дві дірки, — Давно вже я таких їтрнічок не куштував… Гм, з’їм іще, от тільки спочатку мушу за стодолу.
— Візьми кожух, — порадив, входячи з сіней, Ральф Мозер, другий бургман з Хойніка, струшуючи сніг з шапки й коміра. — Сипле надворі. А дме так, гейби хто повісився.
— Та це ж правда, — вишкірився Шафф. — Цвікер же повісився. А що не сам і не з власної волі, то вітер же цього не знає.
— Пописько, — Мозер поперхнувся парою і димом, закашлявся. — Пописько з могили досі нам шкодить…
— Радше допомагає, - заперечив Гвідо Бушбах, копняком відганяючи настирливого цапа, що намагався пощипувати халяви. — Бо якщо хтось на нас ставку зробив, то запросто вгадає, кудою нам йти. Можуть на нас зробити засідку на Кругоношовій полонині, під Шреніцею. Можуть чекати біля Борувчаних скель. Можуть хотіти нас наздогнати у верхів’ї Шклярки, перш ніж ми з’їдемо в долину Вжосувки… А в заметілі і хурделиці, дасть Бог, може, якось прошмигнемо… Дайте-но ще кишечку…
— Дайте й мені. Святий Маврикій, патроне лицарів… Аж тане в роті. Більше нема?
– Є, паночку, є.
— На тобі, добрий чоловіче, ще грошей… Гей! А ти, Белява, куди?
— Мені за стодолу треба.
– Іди з ним, Мозер. Щоб йому яка-небудь дурість на думку не спала.
— Я тільки що з морозу, — запротестував бургман. — А йому куди втікати? У зиму, в хурделицю? Поміж вовки й чудовиська? На погибель?
– Іди, я сказав.
Хурделиця не хурделиця, вовки не вовки, Рейневана не обходило. Він мусив утекти, а це був єдиний шанс. Тепер, уночі, коли Шафф і його люди об’їлися, були ліниві і сонні. У мороку сіней, коли Мозер обмінювався кількома словами і грубими жартами з Дорфіигером, який повертався, Рейневан схопив кожух. І важку гирю від ваги, яка там стояла.
Подвір’я зустріло їх холодом і заметіллю. І темрявою. За стодолу вони пробиралися майже навпомацки.
— Обережно, — застеріг Мозер, який ішов попереду. — Бо десь тут плуг лежить…
Він спіткнувся, з гуркотом повалився. Коли він, лаючись на чім світ стоїть, піднімався на карачки, Рейневан уже сунув до нього зі своєю гирею, уже примірявся, щоб гупнути бідолаху в потилицю. Цієї миті на тлі присипаної снігом купи гною майнули швидкі тіні, пролунав глухий стук. Мозер зойкнув і впав навзнак. Наступної миті в Рейневанових очах загорілося сто свічок, а в голові гримнуло сто громів. Подвір’я, халупа, стодола і купа гною затанцювали і врізали дикого голубця, а земля і небо кілька разів помінялися місцями.
Він не впав: його підтримували кілька пар міцних рук. На голову йому натягнули грубий мішок. Руки зв’язали. Потягли. Кинули на сідло коня, який хропів і тупав. Кінь зразу ударився в галоп, б’ючи копитами об каміння. Рейневанові зуби клацали і дзвеніли під мішком, він боявся, що відкусить собі язик.
— У дорогу! — скомандував хтось із хрипким, паскудно злим голосом. — Поїхали, поїхали! Учвал!
Вітер завивав і висвистував.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Коли різким рухом з його голови стягнули мішок, Рейневан згорбився і зіщулився, скривившись, змружив повіки: іскриста білизна снігу осліпила його болісно і цілковито. Він чув запах диму й кінського поту, чув тупіт, хрипіння й іржання коней, брязкіт спорядження, гомін, зрозумів, що його оточує чимала група людей.
— Вітаю, — почув він ще до того, як почав бачити. — Вітаю з вдалим полюванням, пане Дахс. Важко було?
— Нічого особливого, — відповів з-за плеча знайомий йому голос, той самий злий і хрипкий, але тепер наче трохи догідливий. — Бувало важче, вельможний пане Ульріху.
— З людей Шаффа хтось постраждав? Кривда комусь сталася?
— Нічого такого, чого мазь не гоїть. Рейневан обережно розплющив очі.
Він був у селі, великому; над стріхами халуп, стодол і сараїв здіймалася дзвіниця костелу. Вулиця була заповнена вершниками, щонайменше сорок коней. Серед кінних були лицарі в повних металевих обладунках. Були вимпели. У тому числі один золотий з червоним оленячим рогом. Зрештою, ще до того, як побачив герб, Рейневан здогадався, чиїм бранцем він є цього разу.