Божі воїни
Шрифт:
— Пане Лібенталь! — заволав він, підходячи. — Пане Строчіл, пане Прідланц, пане Кун! Прошу до мене.
Чотири лицарі вийшли з громади, наблизилися, позираючи з цікавістю, але демонстративно неприязно. Дахс цим анітрохи не перейнявся.
— Оцього делінквента, — показав він на Рейневана, — вельможний пан Ульріх фон Біберштайн наказує доставити у Шльонськ, у замок Штольц, там передати до рук брата вельможного пана Ульріха, пана Яна Біберштайна. Полонений має бути доставлений не пізніше ніж за п’ять днів, тобто в понеділок, бо сьогодні четвер. Має бути доставлений живий, здоровий і неушкоджений. Командиром ескорту пан Біберштайн зволив призначити пана Лібенталя. Але за бранця і за виконання наказу головою відповідають усі. Зрозуміло, панове? Пане Лібенталь?
— Чому саме ми? — різко запитав Лібенталь, потираючи чітко окреслене, чорне від щетини підборіддя. — І чому йно вчотирьох?
— Тому, що так пан Ульріх зволив наказати. І тому, що я йому це порадив.
— Сердечно дякуємо, — в’їдливо сказав другий з ескорту, у вдягненій набакир бобровій шапці. — Значить, у Штольц цілого та здорового довезти. А як не довеземо, покладемо голови. Файно.
— А якби втікати пробував? — третій, здоровань зі світлим вусом, зміряв Рейневана похмурим поглядом. — Вільно нам буде бодай лабу йому перебити?
– Є ризик, — холодно відповів Дахс, — що тоді пан на Штольці накаже поперебивати лаби вам.
— То що? — не здавався вусань. — Зв’язати його і в міхові везти? А може, в залізну бочку всадити, таку, в якій Конрад Глоговський тримав Генріха Грубого? А може?..
— Годі! — обрізав Дахс. — Полонений за п’ять днів має бути в Штольці, цілий і здоровий. Як — ваша справа, і кінець балачкам. Від себе додам, що він мав би бути божевільний, щоб утікати. Багато ловців на нього полюють, і в чиї лабети він би не потрапив, чекає його смерть. Причому ані не швидка, ані не легка.
— А у Штольці що? Квітами його закидають?
— Це не моя справа, — стенув плечима Дахс, — чим його там закидають. Але що його чекає в Згожельці, Житаві або Будишині, я знаю: катівня і багаття. Упіймають його знову де Бергов чи Шафф, то теж від злої смерті не втече. Так що я не думаю, що він буде втікати…
— Я не буду втікати, — заявив Рейневан, якому вже набридло мовчати. — Можу дати слово. Поклястися хрестом і всіма святинями!
Лицарі вибухнули диким і сердечним сміхом. Дахсові аж сльози виступили на очі.
— Ой, пане Беляу, — він витер сльози зі щік. — Ну й розвеселив ти мене. Поклянешся, кажеш? Та клянися собі, скільки хочеш? А ми тимчасом зв’яжемо тебе кавалком міцного мотуза. І на хлопську шпортаву кобилу посадимо, щоб тобі часом чвалувати не запрагнулося. Усе це просто так, для певності. Нічого особистого.
Збори тривали недовго, і вони вирушили. Рейневанові, згідно з обіцянкою Дахса, зв’язали руки, без зайвої жорстокості, але надійно і міцно. Згідно з обіцянкою, посадили на коня, а точніше — на паскудну, неповоротку шкапу, яка, крім назви, з конем не мала нічого спільного, кривуляла на задні ноги і цілком очевидно була нездатна не тільки до чвалу, а й навіть до клусу. На такому “скакуні” й справді годі було мріяти про втечу: на ньому не вдалося б обігнати навіть пари волів у ярмі.
Вони їхали на схід. У бік Єленя-Гури. У бік тракту, що сполучав Згожелець зі Свидницею, Нисою і Ратибором.
“Їду до Шльонська, — подумав Рейневан, чухаючи носа, який свербів, об комір плаща. — Повертаюся до Шльонська, як і обіцяв. Як поклявся. Собі та іншим.
Флютик, якби знав, певно, тішився би. Початок листопада, усього чотири дні після Дня Померлих. До Різдва ще купа часу, а я вже у Шльонську”.
Вони їхали на схід. У бік Єленя-Гури. У бік тракту, який називали Підсудетською дорогою, і який сполучав Згожелець зі Свидницею, Нисою і Ратибором. І проходив через Франкенштейн. І неподалік замку Штольц.
“Замку, — думав Рейневан, тручись носом об комір, — в якому перебуває моя Ніколетта. І мій син.”
Близько полудня вони добралися до села Гермсдорф. Тут вони поїхали швидше, погнали коней, тривожно позираючи в бік гранітної скелі і вежі замку Хойнік, що височіла над поселенням. Мікулаш Дахс, застерігаючи перед можливими підступами імовірних переслідувачів, наказав поблизу Хойніка зберігати особливу пильність. Глузд підказував, що Янка Шаффа в замку бути не могло, шлях через карконоські урочища і котловини мусив зайняти йому набагато більше часу, ніж їм, що їхали гостинцем. Але тривога не покидала їх доти, доки замок не зник з їхніх очей.
Вони минули в улоговині Цепліце, село, яке славилося своїми теплими джерелами і цілющими водами. Незабаром побачили і Єленя-Гуру, дзвіницю парафіяльного костелу і башту замку, що здіймалася над містом. Замок нібито збудував понад триста років тому Болеслав Кривоустий, князь полян, а розбудував двісті років тому його пра-пра-пра-і-ще-щось-там-внук, Болько I Свиднинький.
Лібенталь, який очолював ескорт, розвернув коня, під’їхав, сперся стременом на стремено Рейневана. Потім витягнув ніж і перерізав ним пута на руках.
— Ми їдемо через місто, — сухо сказав він. — Я не хочу, щоб люди витріщалися. І пліткували. Розумієш?
— Розумію і дякую.
— Рано дякувати. Бо знай: спробуєш штучок, то оцим-от цизориком вуха тобі відріжу. Клянуся святою Трійцею, що це зроблю. Хоч би мені й довелося це у Біберштайнів спокутувати, відріжу тобі вуха. Май це на увазі.
— Май ще й те, — додав фон Прідланц, світловусий, — що хоча тобі з нами неволя, від інших тебе може гірша прикрість спіткати. Ті, що тебе переслідують, лиху долю тобі готують, муку і смерть, пам’ятаєш, що Дахс говорив? А звідки знаття, чи за нами хто не їде? Може, Фольч і той другий, Варнсдорф з Рогожця? Може, де Бергов? Клюкс? Янко Шафф? А тутешні місця, би ти знав, то якраз маєтки Шаффів та їхніх родичів і свояків: Німпчів, Цедліців, Редернів. Навіть якби ти від нас утік, далеко не зайдеш. Злапають тебе мужики, своїм панам видадуть.
— Як пити дати, — кивнув головою третій з ескорту. — Доправди, ліпше тобі датися, щоб ми тебе у Штольц доставили. На пана Біберштайна милість розраховувати.
— Я не буду пробувати втікати. — запевнив Рейневан, розтираючи зап’ястя. — Я не боюся Яна Біберштайна, бо не почуваю за собою жодної вини. Доведу свою невинність.
— Амінь, — підсумував Лібенталь. — То в дорогу.
На постій і нічліг вони зупинилися відразу за Єленя-Гурою, у селі Майвальдау. Повечеряли абичим, а переночували в сараї, в якому вітрисько, що знову віяв від гір, свистів у численних дірках у стінах і даху.