Божі воїни
Шрифт:
— А крім того, — тихо сказав Рейневан, дивлячись Лібенталеві прямо в очі. — А крім того, не подобається мені те, як вашмосьці про жінок розводяться. Як негідно до них ставляться. Можна було би подумати, що ви всіх жінок міряєте одною міркою. Що для вас вони всі однакові.
— Шлях мене трафить! — Лібенталь зацідив кулаком по столу, аж посуд підскочив. — Клянуся Богом! Не витримаю!
— Ви заткнетеся чи ні? Чорт забирай…
— Пане Белява, — Строчіл перехилився понад столом. — Що на вашу мосць напало? Упився чи що? А може, хорий? Спершу батько, тепер якісь жінки… Що з тобою?
— Що жінки всі однакові, я заперечую.
— Усі однакові! — заревів Лібенталь. — Однакові, мать їх туди й назад! І для однакової речі служать!
— Ну ні! — Рейневан зірвався з-за столу, замахав руками. — Ні, панове! Мені цього слухати не годиться!
— Я ледве стерпів, — він заговорив голосніше, пискляво підвищивши голос, коли ви Святого Отця зневажали, папу Мартіна V, з дупою його порівнювали, називаючи старим трухляком і пердулиною! Але відмовляти в честі Божій Матері? Казати, що честь їй не належиться? Що вона така сама, як і всі жінки, що sicut ceterae mulieres [175] зачала і народила? Ні цього я спокійно слухати й не подумаю! Ваше товариство мушу покинути!
175
Як і всі інші жінки (лат.).
Щелепи Лібенталя і Прідланца впали. Але до кінця впасти не встигли. Вони ще не закінчили падати, як четверо сумних з-з столу в кутку зірвалися на ноги. Зірвалися, як по команді, і кнехти в шкіряних куртках.
– Іменем Святої Курії! Ви заарештовані!
Лібенталь відштовхнув стіл, схопився за меч, Строчіл копняком перекинув лаву, Прідланц і Кун блиснули наполовину видобутими клинками. Але четверо сумних знайшли несподіваних союзників. На чолі Куна з тріском луснув глиняний горщик, кинутий з неймовірною влучністю і силою одним з обшитих мушлями пілігримів. Баварець гупнувся спиною на стіну, не встиг опам’ятатися, як його вже тримали міцною хваткою двоє цистерціанців. Третій цистерціанець, чоловік невисокий, але кремезний і міцний, вдарив Лібенталя плечем, лупнув коротко і точно лівим боковим, додав правим. Лібенталь відповів, чернець ухилився, злегка, але достатньо, щоб кулак тільки ледь мазнув його по тонзурі, сам вивів знизу гарний хук, а після нього ще гарніший прямий. Прямо в носа. Лібенталь залився кров’ю, зник під громадою кнехтів, які накинулися на нього. Інші вже встигли знешкодити Строчіла і Прідланца.
— Ви заарештовані, - повторював один зі сумних, жоден з яких не взяв участі в бійці.
– Іменем Святої Курії, ви заарештовані. За блюзнірство, святотатство та образу почуттів.
— Пес вас їбав! — гарчав Прідланц, якого притискали до підлоги.
— Це буде занесено до протоколу.
— Йобані покидьки!
— Це теж.
Мабуть, не треба додавати, що Рейневана вже давно не було в кімнаті. Як тільки почалася метушня, він ушився.
Стаєнний хлопець виконав прохання, не розсідлав одного з коней. До заходу сонця було ще настільки далеко, що воріт не замкнули, але настільки близько, що на шляху вже не було живої душі, нікого, хто міг би дати вказівки погоні. А Рейневан не сумнівався, що погоня вирушить, вирушить негайно, як тільки справа з’ясується. Переслідувати його буде, він це знав, не тільки його недавній ескорт, але й ті сумні, в яких він безпомилково впізнав людей Інквізиції. Він мусив чимшвидше збільшити відстань, дистанцію, віддалитися настільки, щоби близькі сутінки зірвали переслідувачам плани. Коли стане зовсім темно, він мав бути далеко. За будь-яку ціну. Навіть якби йому довелося до смерті загнати коня.
Щастя, здавалося, далі йому сприяло, кінь не виявляв у галопі ознак втоми. Він почав укриватися милом і важко дихати аж тоді, коли дістався до бору. Але тут Рейневан однаково мусив їхати повільніше. У бору вже було майже зовсім темно.
Щастити перестало, коли зовсім стемніло. Коли він проїжджав місток через струмок, тупіт копит по брусах рознісся луною. Заглушивши тупіт інших копит. Чорний і невидимий у темряві вершник виринув із пітьми, мов привид. Перш ніж Рейневан встиг відреагувати, його стягли із сідла. Він захищався, але чорний вершник мав просто-таки надлюдську силу. Він підняв його і з висоти жбурнув на кам’янистий ґрунт.
Був блиск, біль, паралізуюче безсилля. Потім тверда земля ніби розпливлася під ним, всмоктала в пухнасту тишу. У бездонну прірву м’якого небуття.
Він прийшов до тями в напівлежачому положенні. І в путах. Зап’ястя були зв’язані на подолі, ноги — в кісточках. “За останні десять днів, — подумав він, — це вже вп’яте мене хтось ловить, я вп’яте є чиїмось бранцем. Мабуть, я встановив рекорд”.
Це була перша думка. Вона передувала думці навіть більш доречній у його становищі, а саме: хто упіймав його цього разу?
Спиною він спирався на щось, що, ймовірно, було муром, бо було тверде і виділяло запах старого вапняного розчину. Рештки муру він бачив і збоку, вони захищали від вітру палаюче вогнище. Вітер дув сильно, у поривах аж завивав. Шуміли і поскрипували ялиці. Рейневан не міг позбутися враження, що він десь високо, на вершині гори або пагорба.
— Ти отямився?
Чоловік — силач — який його зловив і зв’язав, носив чорний плащ з грубої вовни. Крім того, на ньому були обладунки. І лицарський пояс. Він нічим не нагадував Біркарта Грелленорта або його чорних вершників. Рейневан відзначив це зі здивуванням навіть більшим, ніж полегшення: він гадав, що його схопив саме Грелленорт. Чому ж тоді його схопив силач в обладунках, і ким він був? Адже ж не Рібецалем, духом Карконош?
Рейневан ковтнув слину. Він не вірив в існування Рібецаля. З іншого боку, протягом останніх двох років йому довелося зустріти і побачити безліч інших речей, в існування яких він не вірив.
— Ти Рейнмар з Беляви? Підтвердь. Я не хотів би припуститися помилки.
— Я Рейнмар з Беляви. А хто ти?
— Хто я? — голос лицаря в чорному плащі дещо змінився, причому не на краще. — Скажімо так, я є наслідком.
— Наслідком чого?
— Твоїх давніх вчинків. І провин.
— Ах. Ангел помсти? Посланець долі? Невмолима десниця справедливості?
Рейневан сам дивувався, як легко йому дається невимушений тон. “Досвід, — подумав він. — Я просто-напросто набрався вправності”.
— Ти вимагав підтвердження, що це я, — говорив він далі, і далі безтурботно. — Отже, ти мене не знаєш. Я тебе теж ніколи в житті на очі не бачив. Значить, ти дієш, це очевидно, від чийогось імені і з чийогось наказу. Чийого? І хто ж це має причини, щоб зводити зі мною порахунки за мої давні вчинки? Спробую відгадати. Я знаю тих, які на мене чигають.
— Ти надзвичайно багато патякаєш.
— Ян фон Біберштайн та Інквізиція відпадають. Бергов і лужичани — малоймовірно. Хто залишається? Вроцлавський єпископ Конрад? Стерчі? Князь Ян Зембицький? Буко фон Кроссіг? А може, Аделя Стерчева?
Чорний лицар усівся навпроти. Вогонь освітлював його обличчя, відблисками мигтів на обладунку.
— Цікаві прізвища. Цікаві особи. Особливо остання. Аделя фон Стерча. Тебе здивувало би, якби я діяв саме від її імені? За її наказом?
— А це так?
— Спробуй відгадати.
Обидва мовчали. Вітер дув, свистів, то пригашував, то роздмухував вогонь.