Божі воїни
Шрифт:
— Звичайно, — вибухнув він. — Не може не схиляти. Мене апріорі визнали винним. Я ґвалтівник, це було вирішено на підставі свідчень такої вірогідної особи, як Ноткер Вейрах, розбійник і бандит. Як ката і кривдника доньки Біберштайн накаже мене стратити. Не давши мені, звичайно ж, можливості захищатися. А що я, коли мене тягтимуть на страту, буду то бліднути, то червоніти? Лементувати, що я невинний? Усі ґвалтівники так лементують. Але хто би їм вірив?
— Твоє обурення таке священне й щире, що я тобі майже вірю.
— Майже?
— Майже.
Вона погнала кобилу, виїхала наперед. Почекала на нього. Дивлячись на нього з усмішкою, якої він не міг розкусити.
— Перед нами Фаульбрюк, — вона показала на дзвіницю костелу, що стирчала понад лісом. Я хочу їсти. І пити. Тобі теж, Рейнмаре, не варто гребувати питтям, carpe diem [181] , хлопче, carpe diem, хтозна, що принесе завтрашній день. А отже… Поїдемо на гоп, як звик був казати, коли був живий, мій родич, краківський єпископ Завіша з Курозвенк. Ти дивуєшся? Я, маєш знати, з великопольських Топорчиків, а Топорчики з Ружицями споріднені. Пришпор коня, лицарику. Їдемо на гоп!
181
“Лови день” (лат.), тобто “не марнуй часу, насолоджуйся сьогоднішнім днем” (Горацій, “Оди”, І, 11, 8).
У рішучих рухах Зеленої Дами, у тому, як вона тримала голову, гордовито, але водночас природно, а особливо в тому, як вона пила, граційно й вільно вихиляючи кубок за кубком, — у цьому всьому і справді було щось, що викликало спогад про Завішу з Курозвенк. Стосовно ж родинних зв’язків, то Зелена Дама могла — Рейневан мав деякі підозри — просто-напросто фантазувати. Топорчик на гербі мали в Польщі добрих п’ятсот родин, і всі, як воно в Польщі є, вміли доводити найрізноманітніші родинні зв’язки. Спорідненість з краківським єпископом блідла порівняно із заявами деяких родів про родинні зв’язки з королем Артуром, царем Соломоном і царем Пріамом. Однак, дивлячись на Зелену Даму, Рейневан не міг позбутися асоціацій з особою Завіші, уже легендарного єпископа-гуляки. А за цим ішли інші асоціації. Адже єпископ загинув унаслідок порочної хіті: його побив батько, доньку якого він намагався зневолити. А душу розпусника чорти віднесли просто до пекла, дикими голосами, що чули багато людей, волаючи: “їдемо на гоп!”.
— П’ю до тебе, Рейнмаре.
— Твоє здоров’я, пані.
Вона перевдяглася до вечері. Тепер, замість білячого ковпака, у неї був рондлет з облямівкою і мусліновою ліріпіпою. Тепер було видно її темно-русе волосся, зібране ззаду золотою сіточкою. На досить сміливо відкритій шиї поблискувала скромна низочка перлів. Біла котарді поверх зеленої сукні мала по боках великі вирізи, які дозволяли насолоджуватися виглядом талії та округлістю стегон, що тішила око. Такі вирізи, надзвичайно модні, люди, які неприхильно ставилися до моди, називали les fen^etres d’enfer [182] , бо стверджували, що вони пекельно спокушають до гріха. І справді, щось у цьому було.
182
Пекельні вікна (фр.).
Лібенталь та його компанія зайняли лаву в кутку за каміном і напивалися там у понурому мовчанні.
Корчмар увивався за трьох, дівки бігали з мисками як навіжені, прислужували й пахолки Зеленої Дами, завдяки чому не доводилося чекати на страви та напої. Страви були прості, але смачні, вино стерпне, а як для закладу такого класу — на диво добре.
Якийсь час вони мовчали, присвячуючи одне одному виключно напружену увагу та контакт очей, а всю діяльність — пивному супу з жовтками, місцевій форелі з Пілави, ковбасі з дикого кабана, зайцеві у сметані і вареникам. Потім був калач з кмином і кіпрська мальвазія, медовий пряник і ще мальвазія, вогонь у каміні тріщав, обслуга перестала заважати, Лібенталь і його компанія пішли спати до Стаєнь, стало дуже тихо і дуже тепло, ба гаряче, кров дудніла в скронях, палала на щоках. Вогонь милувався собою в полум’яних поглядах.
— Твоє здоров’я, ефебе.
— Твоє, пані.
— Пий. Ти хочеш щось сказати?
— Ніколи… Ніколи я не зневолив би жінки. Ні насильством, ні магією. Ніколи-преніколи. Повір мені, пані.
— Вірю. Хоча мені це нелегко дається… У тебе очі Тарквінія, прекрасний хлопче.
— Ти кпиш з мене.
— Анітрохи. Часом для того, щоб зневолити, не потрібне не насильство, ні магія.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Я загадка. Відгадай мене.
— Пані…
— Нічого не говори. Пий. In vino veritas [183] .
183
In vino veritas — “Істина — у вині” (лат.).
Вогонь у каміні пригас, зажеврів червоним. Зелена Дама сперлася ліктем на стіл, а підборіддям — на кулак,
— Завтра, — сказала вона, а її голос задрижав гортанно і збуджуюче, — ми прибудемо до Штольца. Як не рахувати і як не міряти, завтрашній день, ти прекрасно це знаєш, буде для тебе… Буде важливим днем. Що станеться, того ми не знаємо і передбачити не можемо, несповідимі-бо шляхи. Але… Може бути і так, що сьогоднішня ніч…
— Я знаю, — відповів він, коли вона зробила паузу, після чого встав і низько поклонився. — Я усвідомлюю, о прекрасна пані, важливість цієї ночі. Знаю, що вона може бути для мене останньою. Тому я хотів би провести її… У молитвах.
Вона якийсь час мовчала, барабанячи пальцями по столу. Дивилася йому просто в очі. Доти, доки він їх не опустив.
— У молитвах, — повторила вона з усмішкою, і це була усмішка, достойна Ліліт. — Ха! Ось і спосіб упоратися з грішним думками… Що ж, тоді і я буду нині вночі молитися. І розмірковувати. Про минущість. Про те, як transit gloria [184] .
Вона встала, а він став на коліна. Тої ж миті. Вона торкнулася його волосся, негайно забрала руку. Йому здавалося, що він почув зітхання. Але це могло бути його власне.
184
“Минає слава” (лат.), частина сентенції “Sic transit gloria mundi” — “Так минає слава світу”.
— Прекрасна пані, - він ще нижче схилив голову. — Зелена Дамо. Твоя глорія не промине ніколи. Ні твоя глорія, ні твоя врода, яка не має рівних. Ах… Якби доля звела нас за інших…
— Нічого не говори, — муркнула вона. — Нічого не говори і йди вже. Я теж іду. Мені треба швидко почати молитися.
Наступного дня вони прибули у Штольц.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Ян фон Біберштайн, пан на замку Штольц, був схожий на свого брата Ульріха, як близнюк. Усі знали, що пан на Штольці значно молодший від пана на Фридланді, але це не впадало в очі. Зумовлював це вигляд лицарів, воістину гомерівський: зріст титанів, постава героїв, плечі гідні Аякса. До того ж, щоб уже повністю вичерпати гомерівські порівняння, обличчя і грецькі носи обох панів Біберштайнів негайно наводили на гадку про Агамемнона Атрида, володаря Мікен. Поважного, гордовитого, вельможного, шляхетного — але який цього дня мав не найкращий настрій.