Божі воїни
Шрифт:
У тому числі план, як потайки наблизитися до Ніколетти”.
Двоє чоловіків з кутка тихо розмовляли, перехилившись над столом і наблизивши голови в каптурах. Вони впродовж уже досить тривалого часу ані разу не глянули в бік Рейневана. “Може, мені здавалося? — подумав він. — Може, це вже підозріливість, яка межує з хворобою? Я вже всюди вишукую і вбачаю шпиків. От хоч би й тепер, цей високий типчик біля шинквасу, смуглявий і темноволосий, схожий на мандрівного челядника, крадькома мене розглядає. Мені здається, що розглядає.”
“Отже, до Свидниці”, - вирішив він, встаючи й кидаючи
Вийшовши з задимленого приміщення, він вдихнув вечірнє листопадове повітря, в якому вже відчувався бореїв подмух зими — з віщуванням морозу й заметілей. “Дванадцяте листопада, — подумав він, один день після святого Мартіна. Через три тижні почнеться адвент. Ще через чотири буде Різдво”. Він трохи постояв, дивлячись на небо, що його захід сонця розмалював вогнисто-пурпуровими смугами.
“Вирушу на самому світанку, — вирішив він, входячи в провулок і прямуючи до стайні, в якій він залишив коня і в якій збирався ночувати. — Якщо не зволікатиму, встигну до Свидниці, перш ніж замкнуть ворота…”
Він спіткнувся. Об тіло. На землі, біля самого порогу халупи, лежав чоловік. Він розпізнав його тої ж миті. Це був один із тих, які сиділи в кутку, той, що мав кущисті брови. Тепер, коли каптур і шапка впали, було видно тонзуру, виголену глибоко, аж до тонкого вінчика волосся над вухами. Він лежав у калюжі крові. Його горло було перерізане від вуха до вуха.
Стріла з арбалета лупнула в балку над його головою з такою силою, що аж солома посипалася з дашка. Рейневан відскочив, зіщулився, друга стріла вбилася у побілену стіну біля самого його лиця, присипавши його вапняним пилом. Він кинувся панічно втікати; побачивши ліворуч чорну прірву провулку, без вагання у неї вскочив. Біля його вуха проспівало оперення наступної стріли.
Він перескочив якісь бочки, якусь купу гною, влетів у галерею. І тут зіштовхнувся з кимсь. Так сильно, що обидва впали.
Той інший схопився першим. Це був другий із тих, що сиділи в кутку, той, який мав лискуче обличчя. Рейневан схопив грубе поліно з купи під стіною, примірився до удару.
— Ні! — крикнув чоловічок з тонзурою, впираючись спиною в стіну. — Ні! Я не…
Захарчав, ригнув кров’ю. Не впав, повиснув. З-під його підборіддя стирчала стріла, яка прибила його до балок. Рейневан не чув свисту. Зіщулився і побіг у провулок.
— Гей! Стій!
Він зупинився так різко, що аж проїхався по слизькій траві, прямо під копита коня. Свого власного коня. Гнідка від Зеленої Дами, віжки якого тепер тримав високий смаглявий тип, який виглядав як мандрівний челядник.
— У сідло, — хрипко скомандував він, всовуючи йому до рук віжки. — У сідло, Рейневане з Беляви. На тракт! І не зупиняйся.
— Хто ти?
— Ніхто. Їдь! Риссю!
Він послухався.
Він не від’їхав далеко, ніч була непроглядно темна й страшенно холодна. Натрапивши біля дороги стіг, Рейневан глибоко зарився в сіно. Він клацав зубами. Від холоду і від страху.
У Цепловодах хтось замахнувся на його життя. Хтось намагався його вбити. Хто? Біберштейн, краще все обміркувавши?
Головорізи князя Яна, до якого могли дійти вісті? Слуги єпископа? Інквізиція? Ким були люди з виголеними тонзурами, які спостерігали за ним у постоялому дворі? І чому їх убили. Ким був тип з виглядом челядника, який його врятував?
Він губився у здогадах. Заснув, цілком розгублений.
На світанку Рейневана розбудив холод, а остаточно його вирвало зі сну калатання дзвонів. Зовсім, як виявилося, недалеких. Коли він випорпався зі стогу й роздивився, помітив міські стіни і вежі. Краєвид був знайомий. Містом, яке він розглядав в туманному та містичному ранковому світлі, була Нємча — Рейневан ходив тут до шкіл, здобував знання та куштував різок.
Він в’їхав у місто серед групки подорожніх. Зголоднілий, він орієнтувався радше на кухонні запахи, однак юрма, що заполонила вулиці, потягла його із собою в бік ринку. Ринок був повний людей, які стояли щільно, голова до голови.
— Страчувати когось будуть, — переконано заявив перший же, кого Рейневан запитав про причину збіговиська, кремезний чолов’яга в шкіряному фартуху. — Певно, колесуватимуть.
— Або на палю саджати, — облизала губи худа жінка в запасці, на вигляд селянка.
— Милостиню буцімто роздаватимуть.
– І відпусти будуть, не задурно, але, кажуть, дешево. То ж таки єпископські попи приїхали. Із самого Вроцлава!
На помості ешафоту, що височів над юрмою, стояли чотири особи: двоє ченців у домініканських рясах, вбраний у чорне чоловік, на вигляд чиновник, і присадкуватий солдат у капаліні й червоно-жовтій туніці, вдягненій на панцир. Один із домініканців виступав, раз по раз картинним жестом здіймаючи руки. Рейневан прислухався.
— Руйнує ця мерзенна чеська єресь увесь порядок! Проголошує злі та підступні вчення про святі таїнства! Заперечує подружжя. Звертаючи погляд до тілесних утіх та звірячої хтивості, повалює всі узи законів та весь громадський лад, за допомогою якого стримуються злочини. А понад усе, прагнучи католицької крові, наказує кожного, хто з її хибами не згоден, зі звірячою жорстокістю вбивати і палити, одним губи та носи обтинати, іншим — руки й члени, інших четвертувати та на різні способи мучити. Образи Ісуса Христа, його святої родительки та інших святих нищити й на осквернення видавати…
— Коли милостиню давати будете, га? — заволав хтось із натовпу.
Солдат на ешафоті випростався, взявся в боки зі злою гримасою на обличчі. Крикуна втихомирили.
— Щоби краще висвітлити вам вадливість справи, люди добрі, - промовив тим часом чорний чиновник, — щоб вам очі на гидоту чеської єресі розкрити, тут буде зачитаний лист, який упав з неба. Він упав з небес у місті Вроцлаві, перед самим собором, а написаний рукою Ісуса Христа, Господа нашого, амінь.
По натовпу полетів молитовний шепіт, люди хрестилися, штовхаючи ліктями сусідів. Виникло деяке сум’яття. Рейневан почав пропихатися, щоб вийти з тисняви. З нього було досить.