Божі воїни
Шрифт:
Пір’я і пух кружляли по крипті, згорали у полум’я, з теплим! повітрям піднімалися під склепіння. Стінолаз виплюнув пір’їнки, які поприлипали до замазаних кров’ю губів, поклав чарівну паличку на мокрому від крові пергаменті.
— Rtsa-brgyud-blama-gsum-gyaaaal! — завив він. — Biab-kaa-sngags-ting-adsin-rgiaaai! Покажи мені його! Знайди його! Убий його!
На очах враженого аколіта, якому, як-не-як, уже чимало довелося бачити, обвуглений кістяк на катафалку почало оточувати червонувате сяйво. Сяйво швидко згущувалося, набирало форми, ставало дедалі більш матеріальним, швидко зодягаючи скелет у світляне тіло. Кармінові вени й артерії з вогню почали звиватися і спірально оплітати
— N’ghaa, n’n’ghai-ghaaai! Ia! Ia! Знайди його і вбий його!
Кістяк здригнувся. Ворухнувся. Кості дряпнули граніт катафалку. Клацнув обвугленими зубами чорний череп.
— Shoggog, phthaghn! Ia! Ia!! Y-hah, y-hah! Y-nyah!
— Шева! Арадія! — Малевольт сипнув на вугілля жменю порошку, судячи з запаху, суміші сушеного полину і соснової глиці.
У вогонь, який бухнув, вилив із флакончика кров.
— Арадія! Regina delie streghe! Нехай затьмариться зір того, хто на мене чигає. Нехай страх його охопить. Fiat, fiat, fiat.
— Ея! — мамун вилив на гаряче вугілля три краплі оливи, клацнув пальцями. — Шева! Ея!
Con tre gocciole d’olio, Оливи краплями трьома Заклинаю тебе, згинь, згори, malocchio, Пропади Арадії міццю. Se la Pellegrina adorerai Tutto tu otterai!Полум’я свічок зненацька вистрелило вгору.
Свічки згасли моментально, наповнивши крипту смородом кіптяви. Вогонь на тринозі втік углиб жару, зачаєний у глибині, тільки тлів. Кістяк на гранітному катафалку з тріскотом розпався на сто чорних, обвуглених кісток і кісточок.
А покритий некромантськими ієрогліфами, залитий кров’ю і обліплений пухом голубок пергамент на пюпітрі раптом запалав живим вогнем, скрутився, почорнів. І розсипався.
Стало страшенно холодно. Магія, яка ще недавно наповнювала крипту, ніби теплий клей, зникла. Абсолютно й безповоротно.
Стінолаз брудно вилаявся.
Госпітальєр зітхнув. Трохи немовби з полегшенням.
Так воно з магією бувало. Траплялися дні, коли ніщо не вдавалося. Коли все псувалося. Коли не залишалося нічого іншого, як тільки дати магії спокій.
Перш ніж накласти власне любовне заклинання, Малевольт, за звичаєм Старших Рас, одягнув на голову вінок із засохлого бадилля. Він виглядав у ньому так кумедно, що Рейневан ледве зберіг серйозність.
Саме любовне заклинання було на диво простим: мамун обмежився тим, що покропив пентаграму екстрактом тирличу і, здається, геліотропу. Кинув на розжарене вугілля кілька соснових голок, насипав на них дрібку розтертого листя чорниці. Кілька разів клацнув пальцями, засвистів. І те, й інше було типове для Старшої Магії. Однак коли він розпочав інвокацію, то скористався віршем із Пісні Пісень:
— Pone me ut signaculum super cor tuum ut signaculum super brachium tuum quia fortis est ut mors [195] . Ісмай! Ісмай! Мати Сонця, тіло якої біліше від молока зірок! Elementorum omnium domina, Пані Творення, Годувальнице Світу! Regina delle streghe!
Una cosa voglio vedere, Una cosa di amore O vento, o acqua, o fiore! Serpe strisciare, rana cantare Ti prego di non mi abbandonare {34} !195
Пісня Пісень, 8; 6.
— Дивися, — шепнув Малевольт. — Дивися, Рейневане.
У легенькій імлі, яка піднялася над пентаграмою, щось ворухнулося, задрижало, затанцювало мозаїкою мерехтливих відблисків. Рейневан нахилився, напружив погляд. Протягом однієї короткої миті йому здавалося, що він бачить жінку, високу, чорноволосу, з очима як зорі, зі знаком півмісяця на чолі, вбрану в взірчасту сукню, яка мінилася численними відтінками то білого, то міді, то пурпуру. Перш ніж він остаточно збагнув, на кого дивиться, видиво зникло, але присутність Матері Всесвіту все ще була відчутною. Легенька імла над пентаграмою згустилася. А потім знову просвітліла — і він побачив те, що хотів побачити.
— Ніколетта!
Здавалося, що вона його почула, різко повела головою. На ній був ковпак з хутряною облямівкою, гаптована курточка, навколо шиї — вовняна шаль. За її спиною він бачив сто білостовбурних безлистих беріз. А за березами — стіну. Будинок. Замок? Станицю? Храм?
А потім усе зникло. Зовсім, повністю й остаточно.
— Я знаю, де це, — сказав мамун, перш ніж Рейневан почав нарікати. — Я впізнав місце.
— То кажи!
Мамун сказав. Він іще не закінчив говорити, а Рейневан уже мчав до стайні сідлати коня.
Видиво не обманювало. Він побачив її на тлі білостовбурних беріз, ще біліших через те, що вони охоплювали край бору, чорну стару дубину. Її сива кобила ступала поволі, обережно ставила ноги в глибокому снігу. Він пришпорив коня, під’їхав ближче. Кобила заіржала, його гнідий жеребець відповів.
— Ніколетто.
— Рейнмаре.
На ній був чоловічий одяг: ватована, гаптована узорами куртка з бобровим коміром, рукавиці для їзди верхи, грубі, зроблені з фарбованої вовни braccae, тобто ногавиці, високі чоботи. Ковпачок з хутряною облямівкою був надягнутий поверх шовкової підбійки, яка закривала щоки і шию ззаду, крім того, шия була кілька разів обмотана вовняною шаллю з вільно відкинутим на плече кінцем — на кшталт чоловічої ліріпіпи.
— Ти наслав на мене чари, чарівниче, — холодно сказала вона. — Я це відчувала. Приїхати сюди мене змусила якась сила. Я не могла опиратися. Ти чарував, признайся.
— Чарував, Ніколетто.
— Мене звати Ютта. Ютта де Апольда.
Він пам’ятав її інакшою. На перший погляд, нічого нібито не змінилося: ні обличчя, овальне, як у Мадонни Кампена, ні високе чоло, ні правильні дуги брів, ні злегка задертий ніс, ані лінія вуст. Ані вираз обличчя, оманливо дитячий. Змінилися очі. А може, зовсім не змінилися, може, те, що він помічав у них тепер, було там завжди? Захована в бірюзово-блакитній глибіні холодна розважливість, розважливість і загадка, яка чекає на розгадку, таємниця, яка чекає на те, щоб її розкрити. Речі, які він уже бачив. В очах майже ідентично блакитних і так само холодних. В очах її матері. Зеленої Дами.