Божі воїни
Шрифт:
Скелетоподібний Дроссельбарт не приховував, що його ім’я вигадане. “Verum nomen ignotum est” [201] , - пишномовно говорив він. Коли ж його запитували про національність, він визначав її досить загально як de gente Alemanno [202] . Це могла бути правда. Якщо це не була брехня.
Жехорс не називав ні місця свого народження, ні місцевості — взагалі про це не говорив. Коли ж говорив про щось інше, його акцент і колоквіалізми створювали такий безладний, такий заплутаний та оманливий хаос і сумбур, що будь-хто розгублювався вже після перших двох речень. Зрештою, саме цього Жехорсові, поза сумнівом, і треба було.
201
Справлене ім’я незнане (лат.).
202
З німецького народу (лат.).
Однак уся трійця подавала певні характерні сигнали — у Рейневана було надто мало досвіду, щоб їх розпізнати й зрозуміти. Усі троє членів Фогельзангу страждали на хронічне запалення кон’юнктиви, часто рефлекторно потирали зап’ястя, а коли їли, завжди затуляли передпліччям тарілку або миску. Шарлей, коли пізніше придивився до них, розшифрував ці сигнали швидко. Дроссельбарт, Жехорс і Бісклавре значну частину життя провели у в’язницях. У льохах. У кайданах.
Коли розмова переходила до службових справ, Фогельзанг переставав брехати, ставав такий конкретний і діловий, що аж гидко. Під час кількох розмов, що затягалися до глибокої ночі, трійця відзвітувала Рейневанові й Горнові про те, що вона приготувала у Шльонську. Дроссельбарт, Жехорс і Бісклавре один по одному доповідали про завербованих і законсервованих агентів, які в них були в більшості міст Шльонська, особливо в тих, що були розташовані на напрямках найімовірніших маршрутів проходження гуситських армій. Без опору — і навіть трохи хизуючись своєю надійністю — Фогельзанг дав звіт про стан своїх фінансів, який, попри величезні видатки, далі був більш ніж задовільним.
Обговорення планів та стратегій усвідомили Рейневанові факт, що від нападу та війни їх насправді відділяють лише тижні. Троє з Фогельзангу були абсолютно впевнені, що гусити вдарять на Шльонськ з настанням весни. Урбан Горн не підтверджував і не заперечував цього, він був радше таємничий. Під натиском Рейневана він дещо підняв завісу таємності. Те, що Прокоп ударить на Шльонськ, ствердив він, більш ніж безсумнівно.
— Сілезці і клодзьчани тричі вчиняли збройні напади на райони Броумова і Находа: у двадцять першому, двадцять п’ятому і цього року, в серпні, зразу ж після таховської вікторії. Звірства, яких вони тоді допустилися, вимагають не менш жорстокої відплати. Єпископ Вроцлава та Пута з Частоловиць повинні дістати науку. Тож Прокоп і дасть їм науку, ще й таку, що сто років не забудуть. Це необхідно для того, щоб підняти дух армії та населення.
— Он як.
— Це ще не все. Сілезці затіснили економічну блокаду настільки, що торгівля стала практично неможливою. Так само ефективно вони перекривають шляхи для товарів із Польщі. Ці блокада надто дорого коштує Чехії, а якщо триватиме довше, може коштувати Чехії життя. Папісти і прихильники Люксембуржця не можуть подолати гуситів зі зброєю в руках, на полях битв зазнають поразки за поразкою. Натомість на полі економічної битви вони починають перемагати, завдають гуситам дошкульних ударів. Так далі бути не може. Блокаду треба переламати. І Прокоп її переламає. Переламавши заодно, якщо вдасться, хребет Шльонська. З тріском. Так, щоби скалічити на сто років.
– І це все? — з розчаруванням у голосі запитав Рейневан. — Це все, про що йдеться? А місія? А посланництво? А несення правдивого слова Божого? А боротьба за істинну апостольську віру? За ідеали? За соціальну справедливість? За новий кращий світ?
— Та звичайно ж! — Горн підняв голову, усміхнувся кутиком губів. — Про це теж йдеться. Про новий кращий світ та істинну віру. Це настільки очевидно, що не варто й згадувати. Тому я й не згадував.
— Отже, атака на Шльонськ, — сказав він, перериваючи довгу і важку тишу, — це вирішена справа, станеться вона, поза будь-яким сумнівом, навесні. Єдине, чого я досі не знаю, це напрямку, з якого Прокоп ударить. Кудою він пройде: через Левинський перевал? Через Межилеську браму? З боку Ландесхута? А може, вступить з боку Лужиць, попередньо провчивши Шість Міст? Цього я не знаю. А хотів би знати. Де, до біса, подівся Тибальд Раабе?
Тибальд Раабе повернувся дванадцятого грудня, у п’ятницю перед третьою неділею адвенту. Відомостей, на які чекав Горн, він не привіз, а привіз плітки. У Кракові на святого Андрія королева Сонька народила польському королеві Ягеллові третього сина, якого назвали Казимиром. Радість поляків дещо псував гороскоп славетного мага та астролога, Генрика з Бжега, згідно з яким третій син Ягелла був зачатий і народився під зловісною кон’юнкцією зірок; за його правління, віщував астролог, польське королівство спіткають численні нещастя і лиха. Рейневан тер чоло, розмірковував. Генрика з Бжега він знав, як і те, що гороскопи той купував “Під Архангелом”, у Телесми. А гороскопи Телесми підтверджувалися завжди. За всіма пунктами.
Урбана Горна, це було помітно, доля династії Ягеллонів цікавила середньо. Він чекав на інші вісті. Тибальд Раабе ще не встиг як слід відпочити, а його вже знову послали у світ.
Після третьої неділі адвенту почалися перші віхоли. Попри те Рейневан кілька разів поїхав до Білого Костелу на побачення з Юттою де Апольда. Через холод вони вже не могли зустрічатися в лісі, тому “побачення” відбувалися з дозволу усміхненої абатиси, цілком відкрито, у садку при монастирі, на цікавих очах вбраних у сірі ряси кларисок. З огляду на обставини вони зводилися до тримання за руки. Абатиса демонстративно вдавала, що нічого не бачать, але ні на що більше закохані не наважувалися.
Мамун Малевольт, який завітав “Під дзвінок” сімнадцятого грудня, міг дещо доповнити в питанні монастиря. Дещо, бо Рейневан трохи знав і без нього. Наприклад, те, що костел з побіленими стінами, який дав назву Alba Ecclesia всьому розташованому поруч поселенню, стоїть уже понад сто п’ятдесят років і що село належало панам з Бичені. Коли ж цей рід вимер, князь Болько І Свидницький, прапрадід Яна Зембицького, подарував село стшелінським кларискам. І заснував у Білому Костелі монастирок. Препозитуру.
— Це не звичайний монастир або препозитура, — повідомив з дивним виразом обличчя Малевольт. — Білий Костел, кажуть — місце кари. Місце зіслання. Для неправомислячих монашок. Себто таких, які мислять. Надто багато, надто часто, надто самостійно й надто вільно. Там уже начебто зібралася справжня елітка вільнодумниць.
— Як це? А Ютта?
— Твоя Ютта, — підморгнув мамун, — видно, має непогані знайомства. Потрапити до Білого Костелу — це мрія більшості шльонських черниць і кандидаток у черниці.