Божі воїни

Сапковський Анджей

— Бісклавре, — подаючи руку, представився блондин.

— Жехорс, — долоня смуглого челядника була тверда і шорстка, як нестругана дошка.

— Дякую за коня в Цєпловодах.

— Нема за що, — очі Жехорса були ще твердіші, ніж долоня. — Нам було цікаво, куди ти на цьому коні поїдеш.

— Ви їхали слідом?

— Ми хотіли знати, куди ти поїдеш, — повторив луною блондин, Бісклавре. — У кого шукатимеш допомоги.

— Ці ченці…

— Свидницькі домініканці, шпигуни Інквізиції. Вони бачили Жехорса, ми не хотіли ризикувати… Тим більше що в корчмі було ще двоє інших, щодо яких ми мали підозри. Тож…

— Тож

ми зробили, що слід було, — безпристрасно закінчив Жехорс. — І їхали за тобою слідом. Деякі з нас вважали, що ти почвалуєш якраз прямо до Свидниці, сховатися під інквізиторськими крильцями… Ольбрам…

— Ото ж бо, — втрутився Рейневан, коли блондин обірвав. — А де ж цей пан Ольбрам? Мій недійшлий убивця?

Бісклавре довго мовчав. Жехорс стиха кашлянув. На вузьких губах Дроссельбарта з’явилася дивна гримаса.

— Виникла різниця в поглядах, — сказав врешті-решт худий. — Стосовно тебе, твоєї особи. Стосовно того, що слід зробити. Ми не договорилися з ним, тож…

— Тож він виїхав, — швидко втрутився Жехорс. — Тепер нас троє. Не стіймо тут, ночіє. Їдьмо до Гдзємежа.

— До Гдзємежа?

— Ми перевірили Гдзємеж і твій постоялий двір “Під дзвінком”, - сказав Дроссельбарт. — Це цілком добра і безпечна крапка. Ми хочемо туди переселитися. Ти маєш щось проти?

— Ні.

— Тоді по конях і в дорогу.

Опустилася ніч, на щастя, ясна, місяць світив, сніг іскрився і блищав.

— Довго ви мені не вірили, — озвався Рейневан, коли вони з лісу виїхали на тракт. — Мало не вбили. Я брат Петерліна, а проте…

— Настав такий час, — перебив Дроссельбарт, — коли брат зраджує брата і є для нього Каїном. Настав такий час, коли син зраджує батька, мати — сина, дружина — чоловіка. Підданий зраджує короля, солдат — воєначальника, а священик — Бога. Ми підозрювали тебе, Рейнмаре. Були причини.

— Це ж які?

— У Франкенштейні ти сидів у в’язниці Інквізиції, - озвався Жехорс, який їхав з другого боку. — Інквізитор Гейнче міг тебе завербувати. Змусити до співпраці шантажем або погрозами. Або просто перекупити.

— Ото ж бо, — серйозно підтвердив Дроссельбарт, поправляючи каптур. — У цьому була річ. І не тільки в цьому.

— А в чому ще?

— Неплах, — фиркнув ззаду Бісклавре, — послав тебе до Шльонська як приманку. Він був рибалкою, ми — рибою, а ти — дощовим черв’яком на гачку. Ми не могли повірити, що ти настільки наївний, що погодишся на такий розклад. Без власної таємної мети, не ведучи якоїсь подвійної гри. Ми не були впевнені, яка це мета і що це за гра. А мали право підозрювати найгірше. Визнай.

— Мали, — визнав він неохоче.

Вони їхали. Місяць світив. Підкови стукали по мерзлому ґрунті.

— Дроссельбарт?

— Так, Рейнмаре?

— Вас було четверо. Є троє. А спочатку? Хіба вас не було більше?

— Було. Але втряслося.

* * *

Дроссельбарт, Бісклавре й Жехорс поселилися “Під дзвінком” з безтурботною невимушеністю бувалих у бувальцях, яку Рейневан доти знав і бачив тільки в Шарлея. Корчмар спочатку мав невиразну міну, його очі бігали, але його заспокоїв вручений йому Дроссельбартом показний і напханий до металевої твердості капшук. І запевнення Рейневана, що все гаразд і так і має бути.

Реакція

і міна корчмаря була нічим порівняно з реакцією і міною Тибальда Раабе, який з’явився в Гдзємежі наступного дня. Голіард буквально остовпів. Ясна річ, він негайно впізнав Бісклавре і знав, з ким має справу. Однак він довго не міг охолонути і позбутися недовірливості, знадобилася довга і чоловіча розмова. Наприкінці неї Тибальд Раабе зітхнув з полегшенням. І передав звістку, яку приніс.

З дня на день, заявив він, до Гдзємежа приїде емісар, посланець Прокопа і Неплаха.

* * *

“Днем на день” виявилося аж п’яте грудня, п’ятниця після святої Барбари. А довгоочікуваним посланцем від Прокопа і Флютика був, на превелике здивування, але й не на меншу радість Рейневана, старий знайомий: Урбан Горн. Друзі багатослівно привіталися, але невдовзі вже Урбану Горну підійшла черга дивуватися — коли він побачив, як перед ним стають у ряд Дроссельбарт, Жехорс і Бісклавре.

— Я би швидше смерті сподівався, — признався він, коли після представлення вони залишилися наодинці. — Неплах прислав мене, щоб я допоміг тобі в пошуках Фогельзангу. А ти, погляньте-но, не тільки їх знайшов, а ще й явно обласкав. Вітаю, друже, від усього серця вітаю. Утішиться Прокоп. Він розраховує на Фогельзанг.

— Хто передасть йому звістку? Тибальд?

— Звичайно, Тибальд. Рейневане?

— Що?

— Цей Фогельзанг… Їх лише троє… Малувато… Більше не було?

— Було. Але втряслося.

* * *

“Заким правда чоботи взує, брехня півсвіту оббіжить” — спілкування з Фогельзангом протягом тривалого часу незаперечно доводило слушність цього прислів’я. Усі троє брехали безперервно, завжди, за будь-яких обставин, вдень, вночі, в будні і в свята. Це були просто-таки хворобливі брехуни, люди, для яких поняття правди не існувало взагалі. Поза сумнівом, це був результат багаторічного життя в конспірації — тобто у вдаванні, у брехні, серед показухи.

Через це не можна було бути впевненим і щодо їх особистостей, їхніх біографій і навіть національності. Брехня спотворювала все. Бісклавре, наприклад, називав себе французом, французьким лицарем, любив представлятися як галльський воїн, miles gallicus. Решта двоє залюбки перекручували це на morbus gallicus [200] , чим Бісклавре не переймався, видно, вже звик. Він колись належав, як сам запевняв, до однієї з банд славетних Ecorcheurs, “Білувальників”, жорстоких розбійників, які забирали в жертви не тільки багатства, а й шкіру, яку здирали живцем. Однак цій версії суперечив акцент, який приводив на думку радше місцевості навколо Кракова, ніж навколо Парижа. Але й акцент теж міг бути підроблений.

200

Morbus gallicus (лат.) — французька хвороба, тобто сифіліс. Остання назва походить від імені головного героя поеми італійського лікаря, астронома та поета Джіролама Фракастро “Syphilis sive Morbus Gallicus” (1530 р.).