Божі воїни
Шрифт:
Міцно обнявшись, вони притиснулися вустами у поцілунку, довгому і пристрасному Дуже довгому і дуже пристрасному. Ютта зойкнула.
— Мені холодно в зад, — палко дихнула йому прямо у вухо. — Я промокаю від снігу.
Вони піднялися. Ними аж трясло — від холоду і збудження.
— Сонце заходить.
— Заходить.
— Я мушу повертатися.
— Ніколетто… А чи ми не могли б…
— Ні, не могли б, — шепнула вона у відповідь. — Я живу в монастирі, я ж тобі говорила. І почався адвент. Не можна в адвент…
— Але… Але я… Ютто…
– Їдь, Рейнмаре.
Коли він озирнувся востаннє, вона стояла на узліссі, палаючи світлом сонця, що хилилося до заходу. У цьому сяйві та зимовому блиску, він ствердив це з вражаючою впевненістю, вона вже не була Юттою де Апольда, чашниківною з Шенау, конверсою в кларисок. На узліссі, верхи на сивій кобилі, була богиня. Промениста постать предивної краси, неземна з’ява, divina facies, miranda species [198] . Небесна Венера, володарка стихій. Elementorum omnium domina [199] .
198
Божественна з лиця, прекрасна з вигляду (лат).
199
Володарка стихій (лат.).
Він кохав її й обожнював.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Він повертався повільно, замислений, втупивши погляд у гриву й дозволивши коневі сонно чалапати в мокрому снігу і на власний розсуд вибирати дорогу. Перетнувши вроцлавський гостинець, він поїхав навпрошки, тією самою дорогою, якою прибув.
Не поспішав, хоча смеркалося, а червона куля сонця вже поволі западала за верхівки дерев.
Кінь пирхнув, копита забарабанили по брусах і дошках. Рейневан різко підняв голову, натягнув повіддя. Він раніше, ніж сподівався, добрався до кладки, що сполучала краї лісового яру, на дні якого шумів і кипів бистрий потік. Кладка була не дуже широка, хистка і досить струхлявіла. Поспішаючи до Ютти, він подолав її верхи. Тепер волів спішитися і тягнути коня, який хропів, за трензелі.
Він був на півдорозі, коли побачив, як з-за буків за кладкою виринає вершник у чорному плащі.
Рейневан похолов. Він інстинктивно озирнувся, хоча про те, щоб завернути коня на кладці, й мріяти не можна було. Інстинкт його не підвів. За спиною в нього теж був вершник. Він скреготнув зубами, подумки проклинаючи власну безтурботність і брак пильності.
До вершника, що стояв навпроти кладки, приєднався ще один. Рейневан міцніше вхопив віжки і мундштук коня, який хропів. Намацав рукоять стилета. І чекав на розвиток подій.
Ті, що заблокували його, теж явно чекали цього розвитку, бо жоден не промовив ні слова й не виконав ніякого жесту. Рейневан поглянув униз, під місток. Те, що він побачив, йому не сподобалося. Яр був глибокий, а валуни, навколо яких пінилася вода, мали страшенно гострі грані та краї.
— Хто ви? — запитав він, хоча й знав, хто вони. — Що ви від мене хочете?
— Це ти, — сказав той, що стояв ззаду, відкидаючи каптур, — щось хочеш від нас. Час уточнити, що саме. І з чийого наказу.
Рейневан упізнав його відразу. Це був той високий і смуглий, з ніяким обличчям і виглядом мандрівного челядника. Той, який спочатку спостерігав за ним у корчмі в Цепловодах, а потім врятував, подавши коня.
Решта теж відкрили обличчя. Одного з них він теж знав. Це був той білявий з видатним підборіддям, той самий, який два тижні тому вломився вночі до його кімнатки з андалузькою навахою в руці. Третього, худа і кістлява пика якого нагадувала череп скелета, він не знав і ніколи не бачив. Але здогадувався, хто він.
— А де ж четвертий? — запитав він зухвало. — Отой пан Ольбрам чи як його там? Той, котрому “Під дзвінком” не вдалося заколоти мене під час сну?
Череполиций відкинув плащ, що спадав на бік коня, відслонивши заряджений арбалет. Невеликі розміри та естетика виконання свідчили про те, що це мисливська зброя, а не бойова. Такі арбалети поступалися бойовим за дальністю та пробивною силою, але набагато перевищували їх у влучності. Вправний стрілець з такої зброї не промахувався, а з відстані не більше двадцяти кроків влучав у яблуко так само впевнено, як Вільгельм Телль з кантону Урі.
— Я дряпну твого коня, — череполиций ніби читав Рейневанові думки. — Лише дряпну його стрілою. Кінь рвонеться і скине тебе з містка. Твої господарі з Інквізиції, коли знайдуть тій труп на дні яру. з поламаними кістками, вирішать, що це випадок. Просто спишуть на витрати і забудуть.
— Я не служу Інквізиції.
— Мені однаково, кому ти служиш. Я провокатора нюхом чую. Твій сморід долітає аж сюди.
— У мене не менш чуткий ніс! — Рейневан, хоч аж заціпенів від страху, вдавав зухвалого. — А мені тут смердить зрадником, злодієм і розтратником, а до того ж звичайнісіньким розбійником. З мене досить теревенів з тобою. Стріляй, убий мене, продажний лайдаку. Ох і тішить мене думка про те, що зробить з тобою Неплах, коли тебе вхопить.
— Ти трясешся від страху, нишпорко, — сказав блондин. — Кожен нишпорка — боягуз.
Рейневан відпустив трензелі, дістав стилет.
— Увійди на кладку, пане відважний у перевазі, - прогарчав він. — Тут місце якраз для двох! Ну ж бо, ставай! Чи, може, ти носиш цей іспанський ніж тільки проти тих, хто спить?
Череполиций опустив арбалет, сухо засміявся. Смуглий челядник завторив, за мить зареготав і блондин.
— Один в один, — сказав він. — Викапаний брат.
— Викапаний брат, — повторив череполиций. — Під’їдь до нас, Рейнмаре з Беляви, брате Петера з Беляви. Ми хочемо потиснути тобі правицю, Рейневане, брате нашого бойового друга, незабутнього Петерліна.
Рейневан стягнув хропучого коня з кладки. Вираз його обличчя був бойовий, а дрижання колін він стримував. Череполиций потиснув йому руку, ляснув по плечу. Зблизька було видно його надзвичайну худорбу, просто-таки скелетну комплекцію.
— Вибач нам зайву пильність, — сказав він. — Нас неї навчило життя. Завдяки ній ми живі.
— Як ти правильно здогадався, — тягнув далі він, — ми — Фогельзанг. Ми не зрадили, не перевербувалися, не перейшли на інший бік. Не розтратили довірених нам коштів. Ми готові до дій. Віримо, що ти прибув від Прокопа і Неплаха. Віримо, що ти їх представляєш, що маєш від них повноваження. Що з їхнього наказу маєш нами покерувати, бо час настав. Тож керуй, Рейневане. Ми довіряємо тобі. Мене звати Дроссельбарт.