Божі воїни
Шрифт:
Він під’їхав ще ближче. Коні фиркали, пара з їхніх ніздрів змішувалася.
— Я рада бачити тебе при здоров’ї, Рейнмаре.
— Я радий бачити тебе при здоров’ї… Ютто. Це дуже гарні ім’я. Шкода, що ти так довго приховувала його від мене.
— А хіба ти, — вона підняла брови, — коли-небудь запитав у мене, як мене звати?
— Як я міг? Я ж плутав тебе з іншою особою. Ти обдурила мене.
— Ти сам себе обдурив, — вона поглянула йому просто в очі. — Тебе обдурила мрія. Може, ти потай прагнув, щоб я була іншою? Під час викрадення це ж ти, ти сам, власним пальцем показав своїм дружкам на мене як на Біберштайнівну.
— Я хотів… — він натягнув віжки. — Я мусив уберегти вас від…
— Отож-бо, — підхопила вона. — То що я мала тоді зробити? Заперечити? Відкрити твоїм дружкам-розбійникам, хто насправді є хто? Каську ти бачив, вона мало не вмерла від страху. Я воліла сама дати себе викрасти…
– І далі мене обдурювати. На Гороховій горі ти й оком не змигнула, коли я називав тебе Катажиною. Тобі було зручніше бути інкогніто. Ти воліла, щоб я нічого про тебе не знав. Обдурила мене, обдурила Біберштайна, обдурила всіх…
— Обдурювала, бо мусила, — вона закусила губу, опустила очі. — Ти не розумієш цього? Коли вранці я зійшла з Горохової до Франкенштейна, то зустріла купця, вірменина. Він пообіцяв відвезти мене у Штольц. І за самим містом, очам не вірячи, зустрічаю цих двох, Касю Біберштайн і Вольфрама Панневіца-молодшого. Їм не довелося нічого говорити, досить було на них подивитися, щоби знати, що тієї ночі не тільки я зазнала… Гм-м… Що не тільки я мала… Гм-м… Цікаві пригоди. Каська панічно боялася батька, Вольфрам свого — ще більше… А я що мала зробити? Розповісти про чари? Про політ попід хмарами на шабаш чарівниць? Ні, для нас обох було краще прикидатися ідіотками і стверджувати, що ми втекли від викрадачів. Я розраховувала, що від страху перед помстою пана Яна раубрітери втечуть за тридев’ять земель і що правда ніколи вийде на яву. Що ніхто її навіть не буде дошукуватися. Я ж не могла знати, що Кася Біберштайн вагітна…
– І що її ґвалтівником назвуть мене, — закінчив він із гіркотою в голосі. — Ти анітрохи не перейнялася тим фактом, що для мене це означатиме смертний вирок. І ще гіршу, ніж смерть, ганьбу. Заплямовану честь. Ти справжня Юдиф, Ютто. Промовчавши в питанні зґвалтування, ти обійшлася зі мною, як твоя біблійна тезка з Олоферном. Віддала їм мою голову.
— Ти не слухав, що я казала? — вона смикнула віжки. — Очистити тебе від звинувачення у зґвалтуванні означало звинуватити тебе в чаклунстві — думаєш, твоя голова від цього би виграла? Зрештою, мене однаково ніхто не слухав: що значить слово дівчини, яка, як відомо, не має розуму, проти слова лицаря, який складає присягу на розп’ятті? Мене б висміяли, вирішивши, що я страждаю на вапорт і пальпітацію матки. А ти був у безпеці в Чехії, ніхто не міг до тебе там добратися. Принаймні до того часу, коли, як я сподівалася, Вольфрам Панневіц переборе страх і впаде Біберштайнові до ніг, просячи Касиної руки.
— Він досі цього не зробив.
— Бо він нікчема. Світ, виявляється, кишить нікчемами. Переспати з дівчиною кожен готовий наввипередки. А що потім? Підкулити хвоста, ноги на плечі й драла в чужі краї…
— Це в мій город камінь?
— Який ти здогадливий.
— Я писав тобі листи.
— Й адресував їх Катажині Біберштайн. Але й вона жодного не отримала. Часи не сприяють листуванню. Шкода. Я з радістю отримала б звістку, що ти живий. Охоче прочитала би, що ти пишеш… Мій Рейнмаре.
— Моя Ніколет… Ютто… Я кохаю тебе, Ютто.
— Я кохаю тебе, Рейнмаре, — відповіла вона, відвертаючи голову. — Але це нічого не змінює.
— Не змінює?
— Ти приїхав у Шльонськ виключно заради мене? — вона підвищила голос. — Ти кохаєш мене до смерті, прагнеш з’єднатися зі мною, доки й життя? Якщо я погоджуся, усе покинеш, і ми втечемо десь на край світу? Зараз, негайно, так, як стоїмо? Два роки тому, коли я віддалася тобі, я була готова. Але ти боявся. Тепер же, своєю чергою, стане на перешкоді, певно, важлива місія, яку ти повинен виконати. Зізнайся! Ти повинен виконати місію?
— Повинен, — зізнався він, не знати чому червоніючи. — Ця місія справді важлива, обов’язок справді святий. Те, що я роблю, я роблю і для тебе. Для нас. Моя місія змінить картину світу, покращить цей світ, зробить його кращим і красивішим. У такому світі, у справжньому Царстві Божому, коли воно настане, будемо жити, ти і я, жити і кохатися довіку. Я прагну цього, Ютто. Мрію про це.
— Мені майже двадцять років, — сказала вона після довгої мовчанки. — Моїй сестрі — п’ятнадцять, на Трьох Царів вона виходить заміж. Вона дивиться на мене зверхньо, а вважала би несповна розуму, якби відкрилося, що я зовсім є заздрю їй заміжжя, а тим більше — нареченого, приблизно втричі старшого від неї пияка і простака. А може, я справді ненормальна? Може, батько мав рацію, коли забрав у мене і спалив книги Хільдегарди Бінгенської і Кристини Пізанської? Що ж, мій коханий Рейнмаре, якщо так, то виконуй свою місію, воюй за ідеали, шукай Грааль, змінюй і покращуй світ. Ти чоловік, а це чоловічі речі: воювати за мрії, шукати Грааль і покращувати. Я ж повертаюся до монастиря.
— Ютто!
— Не прикидайся здивованим. Так, я зараз перебуваю в монастирі кларисок у Білому Костелі. З власної волі. Коли доведеться вирішувати, що далі, також з власної волі прийму рішення. Наразі я тільки конверса. Та й то не зовсім. Я розмірковую. Про те, що далі…
— Ютто…
— Я ще не закінчила. Я освідчилася тобі в коханні, Рейнмаре, бо я кохаю тебе, кохаю по-справжньому. Отож ти змінюй світ, а я чекатиму. Не маючи, щиро кажучи, альтернативи…
Він не дав їй договорити, перехилився у сідлі і схопив її за талію. Піднявши в обіймах, стягнув з сідла, вирвав ступні зі стремен, вони обоє зсунулися в глибоку кучугуру. Закліпали очима, струшуючи сухий сніг з повік і вій, дивилися одне одному в очі. У втрачений рай і віднайдений рай.
Тремтячими долонями він пестив її куртку, гладив делікатний пушок і дрібну фактуру фаландиша [196] , упивався виклично різкою шорсткістю квітчастих вишивок, стежив дрижачими пальцями за складками і потовщеннями швів, які мали запах таємниці, гладив пучками, хапав, стискав і пестив збудливо тверді ґудзи і ґудзички, гачки і гачечки, прекрасно таємничі запонки, застібки, пряжки і буклі. Серед зітхань обдаровував ласками грубе сплетіння вовни шалі, яке приємно лоскотало пальці, гладив підвійку, божественну ніжність дорогого турецького кофтиру [197] . Занурював обличчя в хутро коміра, що розсівало духмяні пахощі Аравії. Ютта нерівно дихала й спазматично постогнувала, напружуючись під його руками, притискалася щокою до стьобаного сукна, а її нігті впивалися в рукави його куртки.
196
Вовняне голландське сукно.
197
Дорогий турецький шовк.
Різким рухом він зняв з неї ковпак, тремтячими пальцями розкутав шаль, яка ув’язнювала шию і була переплетена, ніби змій Йормунганд, нетерпляче відсунув край шовкової підвійки, добрався, немов Марко Поло до Китаю, до її наготи, до нагої шкіри щоки і до розкішно безсоромної наготи вуха, що визирало з-під тканини. Він торкнувся її вуха нетерплячими губами. Ніколетта застогнала, напружилася, обняла його за ватований комір, хижою рукою хапаючи, стискаючи й пестячи слизьку і латунну твердість пряжки його пояса.