Божі воїни
Шрифт:
— Нема.
— Залишається, курва, святим молитися… Тільки-от котрим?
— Чотирнадцятьом святим, які у помочі стають, — підказав Строчіл. — Усім одразу вкупі. Є серед них кілька зухів. От хоча б Георгій, відомо. З-поміж інших: Киріак диявола посадив на ланцюг, Маргарита приборкала дракона, а Євстахій — левів. Віт… Що Віт зробив, не пам’ятаю. Але неодмінно щось зробив.
— Віт, — втрутився Кун, — смішні підскоки виробляв.
— Ну. Хіба я не казав?
— Заткніться нарешті, до собачої матері! — вибухнув Вільрих фон Лібенталь. — Мало шляк не трафляє, як вас слухаєш!
— Погляньте,
Справді, треба було визнати, що свита, яка проїжджала повз них з боку Болькова, виглядала імпозантно. Попереду їхав лауфер [173] у лазурно-срібних кольорах, тримаючи прапорець із такою ж шахівницею. За ним їхали озброєні вершники і чепурні придворні, які оточували запряжений четвіркою сивків віз, оббитий узорчастою тканиною і прикрашений блакитними стрічками. На возі, в оточенні придворних дам, поважно сиділа, поширюючи ауру достоїнства, тілиста матрона в чіпці і підвійці.
173
Лауфер (нім. Laufer — скорохід, гонець) — слуга, що біг перед кортежем або екіпажем свого господаря, зазвичай второвуючи або освітлюючи йому шлях.
— Розамунда фон Боршніц, — упізнав, кланяючись, Прідланц.
— У дівоцтві Больц, — підтвердив упівголоса Строчіл. — Ха, розповідають, що колись це була навдивовижу вродлива жінка: Мій покійний татко розказував, що за його молодих літ пів-Шльо-нська були в неї закохані, літали за нею кавалери, як пси за сукою, бо крім того, що дуже гарна, то ще й добре випосажена була. Врешті-решт за Куно Боршніца віддалася, того, котрий…
— Часів, коли твій татко молодий був, — в’їдливо перебив Лібенталь, — навіть найстарші люди не пам’ятають. Вроцлавські єпископи тоді ще, кажуть, підкорялися гнєзненській метрополії, свидницьким князівством, кажуть, володіли П’ясти, а чеський король Вацлав IV, кажуть, був малесеньким опецьком. Так давно це було. Так що Боршніцовій, старій бабезі, має бути добряче за шістдесят років, дивно, що ще на порохно не розсипалася. Підженіть коней, чорти беруть так воліктися! Єретик, піджени кобилу! Гей! Потягніть-но хтось його хабету нагайкою по крупу!
— Лишив би ти його в спокої, Вільрих.
Ночувати їм випало в Болькові, містечку, що лежало біля підніжжя гори, на вершині якої височів славетний і грізний замок.
Цього разу вони спали на постоялому дворі: Лібенталь нарешті вирішив глибше засунути руку в гаман, який він дістав від Дахса на покриття коштів подорожі. Вони також почастувалися вечерею у вигляді щедро помащених вареників з капустою і грибами.
Ситий Рейневан спав без сновидінь.
Наступного дня небо знову затягли низькі хмари, почало мжити. Вони їхали, рідко перериваючи мовчання. Озиралися, але від вершника, який вистежував їх, не залишилося й сліду. Зник. Як дух. Може, він дійсно був духом? Може, це справді був Рібецаль, демон Карконош? Може, він зник тому, що вони віддалилися від Карконош?
Мжило.
Розпогодилося лише пізно після полудня. Коли вони добралися до Свебодзіц.
Вони зупинилися в корчмі “Під Бородатим Цапом”. “Уже пізно, — заявив
Пахло, як з’ясувалося, капустою, цибулею, кашею і журом [174] на копченому м’ясі, а понад усе печеною гускою. Святий Мартін був на носі і нагадував про себе. Перед розташованою в безпосередній близькості біля Больковської брами корчмою стояли чимало возів, а в стайні — чимало коней. Гостей могла привабити кухня “Цапа” — або ж їх змусив проїжджати тут дорожній примус, яким володіли Свебодзіце.
174
Жур — суп на заквасці з борошна, польська простонародна страва.
— Людно нині у вас, — заговорив Рейневан до стаєнного хлопця. — Роботи по вуха, га? А чиї ж бо це коні?
Хлопець пояснив чиї. Пояснюючи, зітхав. Він був дуже збуджений. І дуже балакучий. Вони балакали б довше, якби не Лібенталь.
— Гей! Ти! Белява! Що за теревені? Писок на замок і сюди! Бігом!
Наповнена димом, чадом і затишним теплом корчма була повна людей. Переважали селяни, яким споконвічна землеробська традиція суворо наказувала в суботній вечір напитися в дим. Були й купці, були пілігрими в опанчах, обшитих мушлями з Компостелли. Були цистерціанські квестори, які у швидкому тем спорожняли як миски, так і дзбанки. На лаві біля каміна сиділи шестеро кнехтів у шкіряних куртках, а поруч, біля столу, — четверо вдягнених у чорне і сумних суб’єктів.
Голосно й грубо, як і личить лицарям, замовили їсти й пити. Лі бенталь знову вирішив надщербити отриману на подорож суму, тож незабаром їх стіл заповнили миски з м’ясом, горщики з кашею, глеки з вином і пляшки з яблучником.
— У-у-ах… — простогнав через якийсь час Прідланц. — Нічого собі їдло… Та й питво зійде.
— Йо, йо, — відригнув Кун. — Добре, gut. Wia sih’s g’hort.
— То випиймо!
— За здоров’я! Наливай, Бартошу!
— Ваше здоров’я!
— Шкода, — зітхнув Бартош Строчіл, — що, поївши і попивши, не пофікаємо. Але завтра, пся крев, інакше буде, от побачите. Як у Свидниці станемо. Клянуся ласкою святого Григорія Чудотворця! Знаю я у Свидниці борделик, тамка повії, неначе лані…
— Сподіваюся, — обтер вуса Лібенталь, — що ці вісті походять з більш новітніх часів. Га, Строчіл? Як давно ти знав цих ланей? Щоб не виявилося, що тепер це старої Боршніцової однолітки. Такі само порохна!
— Ви перегинаєте палку, пане, — озвався Рейневан. — Крім того, як я бачу, ви ображаєте тут честь жінки.
— А тебе хтось питає? — рявкнув Лібенталь. — Чого писок розтуляєш?
— Тихіше, вашмосьці, - шикнув Прідланц, тривожно озираючись. — Тихіше трошки. На нас уже витріщатися починають. А тобі, Белява, про що йдеться?
— Шляхетна пані Боршніцова зовсім не стара. Мій батько стільки само літ має і не є старцем.
— Що? Як?
— Шістдесят літ, — Рейневан підвищив голос, — це не старість. Мій батько…
— До сраки твого батька, — гаркнув Лібенталь. — Чорт би твого батька забрав. Шістдесят — не старість! Баране ти! Кому шостий десяток стукне, той порохно, трухляк і пердулина! Я сказав! А ти мовчи і не виступай, бо в рило дам!
— Голосніше говоріть, голосніше, — буркнув Прідланц. — Ще не всі вас чули. Он хоч би отой нечупара біля дверей. Ще він, певно, не чув.