Бригантина

Гончар Олександр Терентійович

Вважаючи, певне, що вона задрімала, колеги розбрелись хто куди, Борис Савовпч пішов до вихованців, він теж вирішив купатись, - зосталась Марися Павлівна під акацією сама. Аж тепер війнуло на неї тривогою за цю майбутню “Бригантину”. Здалося навіть, що злегковажила, згодившись очолити табір, коли є в колективі люди і з більшим досвідом, і з сильнішою волею… Тривожно. Бо вгадай, як поведуться в нових умовах, серед відкритих просторів, ті маленькі корсари. Випустиш чортенят з пляшки, а назад потім їх чи й заженеш!… Одначе не відступати ж! Сама визначила свою життєву дорогу, навіть почуття жертовності ростила в собі, трудного шукала. Ось і маєш його по саме нікуди…

Коли після інституту виїздила сюди, в цю школу трудну, правопорушницьку, дехто підсміювавсь:

–  І трьох днів не протримаєшся…

Їхала сюди

справді з острахом, знала ж бо, що не в дитсадок їде, а до таких, що здатні на все, можуть і з ножем на вчителя кинутись, на те й правопорушники, злодійчуки, люди насильства. Хай ще початкового, неусвідомленого, але таки насильства, що ним вони вже отруєні зі своїх юних літ. Духовність, повага до людини, гуманне чуття - це для них не існує, людське в них заглушене, світ дорослих у їхній уяві населений істотами ворожими, які тільки те й роблять, що вигадують для підлітка різні правила, обмежують його бажання, приборкують волю, вносячи у життя безліч заборон. А якщо так, то дорослих маєш право ігнорувати, обдурювати, можеш викоювати з ними що тільки вдасться, і хай називають вони тебе правопорушником, але для тебе ганьби в цьому нема, є в твоїх вчинках тільки романтика бродяжництва, бездомності, гострий хміль пригод, нападів, сутичок і зв'язаний з ними ризик, азарт. З дорослими в тебе війна безперервна, тож і воюй, мстись, хитруй, викручуйся, не соромся бути підступним, бо всі засоби для тебе придатні, бо ти ще не почуваєш огиди й відрази до свого падіння. Ось такими уявлялись Марисі ті, найтрудніші, до яких вирішила йти наставницею не на сезон, а на роки, щоб, може, присвятити їм і ціле життя. Ростити людину - це радість! Які там не є, а вони теж люди, кожен з них індивідуальність, і часто дуже колоритна, яскрава… Трудні, в аномаліях, в дисгармоніях, але й з них мають бути люди завтрашні, люди майбутнього! Хоч як важко буде з ними, але тим певніше буде відчуття перемоги, якщо виявишся спроможною навіть з дисгармонійного сформувати повноцінну людську особистість. Станеш мовби скульптором його духовної сутності, допоможеш чимось кращим виявити себе навіть такому, що ніяких етичних норм не визнавав, що з перших кроків виходив у життя, як на полювання, несучи на вустах глумливий, вбивницький осміх майбутнього карного злочинця. Знала, що й таких зустріне в спецшколі, матиме з ними справу день у день, і що до неї, молодої вчительки, вони, певне, ставитимуться з особливою нещадністю, ображатимуть, глузуватимуть, будуть принижувати її по-дитячому жорстоко й цинічно, бо де ж малюкові зрозуміти, що, принижуючи іншого, найперше принижуєш, спотворюєш самого себе…

Ранньої осені вперше з'явилася Марися в цих краях, а осінь тут тиха, довга, з високими небесами, з величним спокоєм степів… Щедрий край. Ідеш вулицею, і виноград лізе з кожного двору, заходиш на веранду - аж на плечі тобі нависає синьо-сизими та бурштиновими гронами. Хати великі, декотрі “в шубах”, розмальовані одна краще за другу, аж до самих дахів обвиті виноградними лозами. Причілки від вулиці тонуть у заростях руж, чорнобривців та ще в отих квітах гіллястих, що ім'я їм нечесана бариня… Паркани всюди повиті крученими паничами з дзвіночками найчистішої ясно-блакитної барви.

У день Марисиного прибуття Ганна Остапівна сама запропонувала взяти її, молодшу колегу, до себе на постій, хоча тепер іноді й нахваляється жартома, що за неспокійну вдачу постоялиці братиме з неї додаткову подать.

Ось так і почалось. Любителька лижного спорту, Марися й тут запалилась: поставимо всіх на лижі! Самі в майстернях поробимо! Директор, хоч з усмішкою, проте згодився, дав завдання, поробили ще з осені, тільки ж стати на лижі так і не довелось: протягом зими снігу майже не було, раз чи два випав, а до вечора вже його сонце злизало. Навіть птахи не всі звідси відлітають у вирій, декотрі й зимують по сусідству, біля ГЕС, бо нижче турбін вода ніколи не замерзає… І її, Марисю, все міцніше бере в свої обійми цей смаглочолий Південь.

Жодного разу не пошкодувала, що сама напросилась сюди. Глушина? Але ж хіба є глушина для такої людини, як, скажімо, Ганна Остапівна? Нема глушини для того, хто мислить, хто має чим горіти, хто повсякчас носить у собі невщухаючий внутрішній світ!

Важко? Звичайно, важко. Тепер Марися може зрозуміти ту однокурсницю, яка вигукнула колись: “Іти працювати з правопорушниками - це просто божевілля!”

Неврівноважені, бешкетні, скажені… Хоча по-своєму вони послідовні, нетерпимі до фальші, найменша несправедливість викликає в них бурю… Є, звісно, серед них грубі, підступні. Є нещасні. Є просто смішні… Ось Бугор відмовився працювати. “Не хочу працювати - хочу тільки їсти”. Гаразд. Сідай он там окремо в кутку їдальні, ось тобі черпак, ложка найбільша - їж. Мало однієї порції, черговий принесе тобі другу, принесе й третю, а ти тільки їж, набивай кендюх… Уся школа стежить, як Бугор, сидячи за окремим персональним столиком, мовчки орудує своїм черпаком. Проте настає-таки той день, коли Бугор каже: “Годі. Набив черево по саме нікуди, аж набридло… Хочу тепер, як усі”.

А нещодавно привезли юного вбивцю. Розважався сірниками на іменинах своєї сестрички, запалював і кидав до кімнати, де дівчатка перевдягались… А на сестрі була сукня біла, нейлонова - спалахнула вмить! Від нейлону того рятунку нема, він просто розтопився на дівчинці, в страшних опіках у лікарні й померла… А винуватець тепер тут божеволіє… Ох, неспокійна публіка буде на твоїй бригантині! Ламай тепер голову, чи стримає ваших маленьких піратів цей ромашковий сентиментальний бар'єр, чи стане їм перешкодою, коли, сп'янілі від своїх бешкетницьких спокус, сипнуть врізнобіч на дикий поклик степового роздолля?…

Марися вільно розкинулась у траві, задивлена у навислі кетяги. Пахне акація густо, медово. І всій тобі солодко до знемоги. Бджоли гудуть, обліплюють біло-рожевий цвіт, - десь, видно, здалека прилітають за нектаром. По той бік урочища Берестецький голосом античного громовержця декламує якогось латинця, а потім аж виспівує улюблені рядки з “Пісні моряків”:

…Завтра в інший край мандрівка: Чорна дівка - білий хліб, Біла дівка - чорний хліб!…

Красивий його баритон Марисі приємно слухати. “Закохана”, - каже він про неї. З чого це він взяв? Певне, має на увазі її прогулянки із Степашком. Та чи це ж кохання? Скорше - просто дружба, щира, товариська, трохи іронічна… Справжнє кохання, яким воно їй уявляється, оте всеосяжне, сліпленне, - чи прийде воно коли, чи й зовсім її обмине? Мабуть, могла б покохати такого, як той сивочубий у плащі, з синіми тужними очима… Той, що його вже нема, що десь на такому ось пагорбі востаннє зболеним поглядом світ обійняв… У вічність відпливла його бригантина. О, як він глянув на Марисю коло брами під час прощання!… Одним поглядом так багато можна людині сказати…

Примовк Берестецький, натомість десь із глибини урочища соловей подає голос. Кажуть, меншає на світі солов'їв. Хамів на світі більшає, а солов'їв меншає! Невже планеті справді загрожує розлука з цим сіреньким, самозабутнім, найніжнішим своїм поетом? А з ким же ділити оте почуття, що підіймається, росте в тобі, хоча й не знаєш для кого?

Незвичний стан переживає душа в цім дивнім урочищі Чортуватім. Ніби п'янить самий дух акацій, від нього аж чадієш, умліваєш, поринаючи в безміри якогось райського блаженства… Марися знову змружує очі, і одразу зникає все, тане, маєш над собою лише цей дивний світ, зітканий із золотавості сонця й клубків білого, обліпленого бджолами цвіту. Досягається якась не знана раніш гармонія, сонце розлилося, і сама ти вже ніби розчиняєшся в солодкій млості природи, в її запашистих медах… Зовсім заплющуєш очі, і тоді тебе нема, життя розтануло, світ зіллявся, - на місці сонця вирує в небі тільки жовто-бура гаряча туманність, сповнена пахощів цвіту й золотої бджолиної музики…

Глава XXIII

У день іменин Ганни Остапівни ще зрання їй приносять телеграму від сина, і цього досить, щоб потім уже до самого вечора в неї був добрий настрій.

Цього дня її вітатимуть у школі, Валерій Іванович від імені колег піднесе Ганні Остапівні букет квітів, а від служби режиму Антон Герасимович басом побажає їй “кавказького довголіття”.

Коли після школи Ганна Остапівна повернеться з Марисею додому, їй доведеться чимало часу витратити, щоб розібрати поздоровну пошту, що надходила протягом дня. Не забувають свою вчительку колишні її вихованці. Той зблизька озивається, той здалека, а один вітає Ганну Остапівну дуже зворушливим листом з місця ув'язнення, де він після суду відбуває свій строк.