Бригантина

Гончар Олександр Терентійович

–  У наш час душа теж водиться не в кожного, відповіла Марися дошкульністю своєму “кавалірові”.
– А в декого її не завжди й виявиш, ледь-ледь ознаки життя подає…

–  Здаюсь, - підняв руки Степашко.
– Питання з'ясоване… Жаль тільки, що наші Марися Павлівна сьогодні чомусь не в дусі…

–  Бо заждалася, - сказала Ганна Остапівна.
– Переживала людина, чого так довго не з'являється її кавалір… Я вже її розраювала: він же студент-заочник, може, консультуватись поїхав… Або десь на операції - хуліганчат ловить…

–  Для Марисі Павлівни, мабуть, дивною

здається людина, що обрала собі таке заняття - ловити пацанчат? Мені самому іноді дивно. Тільки й тішу себе тим, що рано чи пізно потреба в нашій професії відпаде…

–  Все може бути, - мудро посміхнулась Ганна Остапівна.

–  Учені вже нібито виявили в мозкових півкулях центр, що керує людською агресивністю, - вів далі Степашко.
– Головне було виявити цей загадковий центр, а далі буде простіше: таблетками збиватимуть агресивність…

–  Не вірю в таблетки, - сказала Ганна Остапівна.
– Вірю в інше… До речі, поздоровте й Марисю Павлівну: її призначено начальником літнього табору, він буде зватися “Бригантина”…

–  Вітаю, товаришу начальник!
– сказав Степашко.
– Вдало вирішено: капітаном “Бригантини” саме й мусить бути така сувора особа.

–  Не лише сувора, а й владолюбна, - додала Ганна Остапівна.
– Така вже порода. Одна з її землячок колись навіть Оттоманською імперією правила… Ну, а цій дісталося зборисько маленьких піратів…

–  Вам жарти, - зітхнула Марися, - а мене тривога не покидає: як я їх утримаю? Адже це буде щось схоже на повітряний замок, і мури будуть із самого повітря… Може, першого дня всі кинуться врозтіч, хто куди?

–  Повиловлюєм, - усміхаючись, приспокоїв Степашко. Марися дивилась на нього вивчально.

–  Були колись мінезінгери, - сказала після мовчанки вона, - мандрівні філософи, бурсаки, вічні студенти бродили по всій Європі… Славний лицар Дон-Кіхот роз'їжджав по світах на своїм Росінанті… Один наш колега теж мріє про таке… А ви, Степашку, чи могли б зважитись на щось подібне, звершити сучасний лицарський маршрут?

–  У наш час, Марисю, Дон-Кіхот неможливий, - переконано заперечив Степашко.

–  Чому?

–  Як особа без певних занять, був би він затриманий негайно. Та ще й дістав би по відповідній статті “за систематичне бродяжництво”… Світ, Марисю, розмірений, задокументований…

Марися звикла до його жартів у такому дусі, буває він часом дотепний, а зараз… У його відданості вона не має сумніву… Та чи тільки цього вона прагне? Збоку їх уже розглядають як майбутнє подружжя, ніби до того воно і йдеться, тільки все ж випадковість, неповнота почувається в їхніх стосунках, якимись прісними вони здаються Марисі… Видно, він це розуміє, бо раз у раз за його жартами вчувається присмученість, і в його залицяннях є мовби доля гіркоти…

Приїхав, виявляється, щоб забрати Марисю в кіно. Тільки треба вирішити - куди? На ГЕС чи в радгосп, а можна ще в містечко льотчиків, щоправда, це далеченько в степу… Саме цього несподівано навіть для себе й забагла Марися:

–  До льотчиків!

Степашко не заперечувані',

–  Приймається.

Ганну Остапівну радувало, що вони швидко дійшли

згоди.

–  Їдьте, їдьте… Оце, друзі, тільки й вашого. Життя, воно дуже коротке і так летить - із швидкістю світла чи й ще швидше…

Незабаром мотоцикл уже мчав їх центральною вулицею села, потім прогуркоче він мимо спецшколи, - не могла Марися відмовити собі в задоволенні на ракетній швидкості джухнути мимо Антона Герасимовича, знаючи, як він ставиться до таких її “правопорушницьких” поїздок. Ось і мур, побілений вапном, біля прохідної арки сріблиться акація у важкому цвіті, аж на каміння муру кладе свої розімлілі кетяги… Антона Герасимовича, на жаль, не видно, на прохідній стоїть інший вартувальник, мало знайомий Марисі.

–  Що там?
– запитала Марися Павлівна, коли водій пригальмував мотоцикла.

–  Та нічого, - схмура відповів вартовий.
– Тільки Бугор та Кульбака побились…

І коротко розповів: чистили на кухні картоплю, Бугор чимось розсердив комишанця, а той скипів - хіба їм довго?
– і ножем наосліп пошпурив… Крізь сорочку в плече загнав, довелося укол давати…

–  А за що ж завелись?
– Марися зіскочила з мотоцикла.

–  Та хіба їх розбереш… Матір той Кульбачину нібито непоштиво обізвав, чи що… А воно ж, Кульбача скажене, спалахнуло одразу…

Марися обернулася до свого “каваліра”:

–  Їдь. Я залишаюсь.

І на очах сторопілого Степашка її маленька постать швидко зникла у дверях прохідної.

Глава XXIV

“Гальма не відрегульовані”- ще й так про них кажуть. Реакції в таких на все блискавичні: йдуть, марширують по двору, пісню горлають, а тільки хто ненароком на п'яту передньому наступив, - враз обертається, і вже затуляй обличчя… Лясь! лясь! і далі пішли, співають.

Так і в Кульбаки з Бугром: швидко побились, швидко й помирились. Тим більше, що Бугор під тиском товариства змушений був визнати, що поводився, як останній нахаба: навіть у вічі не бачивши Порфирової матері, дозволив собі відгукнутись про неї брутально… Ну й дістав по заслузі.

За кілька днів по цьому, коли радісно збуджені школярчата їхали в радгосп на роботи, обидва забіяки, ніби нічого між ними й не було, вже сиділи в кузові поруч, і Кульбака навіть підспівував, коли Бугор затягнув своєї безглуздої:

По кривій і нерівній дорозі Їхав безколісний грузовик…

Цей виїзд був особливий: їхали збирати черешню! Десантом мали викинутись на радгоспні сади, що вже ждуть їх не діждуться… Зустрів їх не карликовий сад і не пальметний, де ото молодим деревам руки викручують та розпинають на дротах, - зустріли хлоп'ят могутні черешневі вежі, що вільно вигналися в небо й зажеврілись уже купами ягід по верхах, горять, як при світлі вранішньої зорі… Високо? Так це ж і добре, є куди дертися тим, хто черешню обриватиме… Хлопцям випало таке щастя. Тільки зарум'янилась “тавричанка” та “рання мелітопольська”, директор радгоспу одразу й примчавсь до спецшколи: