Бронзовий чорт
Шрифт:
– Що таке бімбер? – запитав.
Дід здивовано подивився на них, як на вар'ятів.
– А-а, – збагнув нарешті, – то, прошу, по-вашому самогонка, по- нашому ж бімбер, і варити його треба вміючи, бо з чистого продукту можна зробити таке, що без користі для організму…
– Без користі, кажете? – всміхнувся Бобрьонок,, проте одразу погасив усмішку, бо які ж можуть бути веселощі на похороні, коли у всіх сухі й пісні обличя?
І коли на тебе дивиться літня жінка в запраній кофтині невизиаченого кольору, у завеликих, не по
– Пане, – раптом запитала жінка, вклонившись Бобрьонкові, – вибачте, пане, але коли вона кінчиться?
– Що? – не збагнув майор.
– Війна. Коли чоловіки наші повернуться? – Жінка зазирала Бобрьонкові у вічі прохально, немов і справді від його відповіді залежав кінець війни, а дівчинка ступила до нього, зиркнула бездонними блакитними очима, нараз засоромилася і поклала бруднуватого пальця до рота, і ці очі, тоненький палець і безглузді верзуни так розчулили майора, що під горло підкотився важкий клубок. Він пошукав у сумці й, на щастя, знайшов кілька грудочок цукру, подав їх дівчинці, однак та й далі стояла в незалежній позі з пальцем у роті.
– Бери, – підштовхнула її жінка, – це ж цукор. Давно пе бачила його, забула, – пояснила майорові.
– Їж, будь ласка… – Бобрьонок підніс грудочки на долоні, вони лежали якось сиротливо, але що він міг іще дати дитині? Фактично, це його сьогоденне багатство, і майор пропонував його від щирого серця.
Дівчинка нарешті взяла цукор делікатно, пучками й засунула до рота одразу обидві грудочки. Бобрьонок дивився, як засмоктала жадібно і як одразу потемнішали її волошкові оченята. Подумав: либонь, нескоро ще нагодуємо дітей хоча б цукром,.,
Бобрьонок затоптав докурену цигарку й звернувся до діда.
– А хто це? – кивнув на кульгавого чоловіка в гімнастерці, котрий саме вийшов з хати.
Дід зсунув капелюха на потилицю й пояснив просто:
– Степан.
– Який Степан?
– А Маріччин.
– Ваш сільський?
– А який же іще?
– Що в нього з ногою? – Від народження.
– А-а… – Бобрьонок одразу втратив цікавість до чоловіка в гімнастерці. Запитав: – Чого це ваш голова бариться?
– Так коней на все село лишилося тільки троє. – І додав розсудливо: – Раніше труну носили, тут і недалеко, так чоловіків катма.
За хвірткою почався якийсь рух, майор подумав, що нарешті приїхав голова, але виявилось, що прийшов піп. Він прішлуганився із сусіднього села, старий і немічний, з жовтуватою рідкою бородою, в пошарпаній, з тороками рясі, і жінки посунули слідом за ним до хати.
– Старий, – люто сплюнув на траву дідуган, – старий наш піп, помре, хто правити стане?
Майор не відповів, але Толкунов, який дотепер сидів мовчки, кинув зневажливо:
– А ніхто. Хлопців ваших в армії перевиховаємо, повернуться з війни й церкву зачинять.
– Не
– Це чому ж?
– Бо слобода й ми не дамо.
– А вас і не питатимуть. Та й попів на той час не буде,
– Так, – зітхнув дід, – помре отець Василь,
Повно, подумав Бобрьонок, він не міг уявити собі в церкві іншого попа, але, виявилось, майор помилився, бо старий нараз присунувся до нього й запитав тихо, немов ішлося про сувору військову таємницю:
– А попів до армії беруть?
Це запитання було таке несподіване, що Бобрьонок лише розвів руками, але Толкунов не розгубився і пояснив тверезо:
– А піп що, не громадянин?
– І, значить, одягають їх, прошу пана, у військове?, – Аякже.
– І ружжо дають?
– Як і належить.
Нараз дід зареготав – тихо й прикриваючись рукою, але ікась бабця все-таки помітила це аж із ґанку і осудливо асварилася на нього. Але дід не звернув на неї уваги.
– А най його… – мовив крізь сміх, – отец Василь з авоматом!. Із шмайсером, прошу пана…
Картина і справді видалася Бобрьонку кумедною, дістав ще цигарку й пригостив діда. Але прикурити не встигли, бо на вулиці почулося рипіння фіри – приїхав голова.
Він зайшов на подвір'я, широко ступаючи, – високий, носатий чоловік у вишиванці, одразу побачив офіцерів під грушею і круто повернув до них. Ішов, приязно всміхаючись і простягаючи ліву руку, бо правиці не було, з закоченого рукава сорочки стирчала кукса.
– Гавришків, – назвався, – Федір Антонович. Тутешній голова сільради.
Бобрьонок із задоволенням потиснув міцну й шерехату руку, а Толкунов запитав:
– Давно демобілізувався?
– Третій місяць.
– Сержант?
– Старшина.
– Піхота?
– Зв'язківець.
– І то непогано, – схвалив Толкунов і безцеремонно сказав дідові, який з цікавістю прислухався до.розмови:
– Іди. вже, старий, бо скоро труну виноситимуть.
Дід обережно заховав подаровану цигарку під стрічку капелюха, йти йому явно не хотілося, підвівся, крекчучи, й почимчикував озираючись. Голова статечно сів на його місце, дістав кисет, Бобрьонок запропонував йому цигарку, але Гавришків відмовився, пояснивши, що вже звик до міцної махорки й все інше не смакує. Напрочуд спритно скрутив із заготовленого раніше газетного папірця товсту цигарку й задимів, пильно позираючи з-під густих брів на офіцерів.
Бобрьонок показав йому посвідчення, старшина вивчив його уважно, але, дізнавшись, з ким має справу, не розхвилювався чи збентежився, як часто бувало з іншими, а запитав по-діловому:
– Чим можу служити?
– Ви місцевий? – уточнив Толкупов.
– Ні.
– Зі Сходу?
– Із сусіднього села.
Видно, відповідь дещо розчарувала Толкунова, куточки губів у нього опустилися, і обличчя набрало ще похмурішого виразу. Певно, Гавришків одразу збагнув, що саме ие сподобалося капітанові, бо додав: