Бронзовий птах

Рыбаков Анатолий Наумович

— В галстуці. Коли я розв'язував галстук, то й намацав його там. Я його, виявляється, випустив з рота прямо на галстук.

— Чому ж ти одразу не сказав?

— А я хотів перевіритись. Можливо, я справді проковтнув цвях, тільки інший.

— І ніде в тебе нічого не болить?

— Ні, — відповів Генка вже зовсім весело, проте намагаючись не дивитися на Мишка, який з похмурим виглядом стояв біля дверей,

— Добре, — досить миролюбно сказав лікар, — встань і кілька разів присядь.

Генка

кілька разів присів. Потім за наказом лікаря зробив ще кілька рухів, перехилявся, повертався в різні боки. Він слухняно робив усе це, хоч і не розумів для чого: адже цвяха в ньому немає.

Лікар помив руки, наказав Генці одягтись і знову сів за стіл. Він записав Генчине прізвище і сказав:

— Поїдеш до міста.

— Чого? — сторопів Генка.

— На рентгенівське дослідження.

— Але ж у мене нічого немає, ніякого. цвяха! — закричав бідолашний Генка.

— Ти сам хотів перевіритись.

— Та ж у мене нічого не болить.

— Це не має значення. Предмет міг залягти в такому місці, де не дає ніякого болю. Тимчасово, звичайно. А потім будуть неприємності.

Лікар повернувся до Мишка:

— Де ваш табір?

— У Карагаєво.

— В селі?

— Ні, в садибі.

— Он воно як! — Лікар насмішкувато подивився на Мишка. — Скарби шукаєте?

— Які скарби? — здивувався Мишко. — Ніяких скарбів ми не шукаємо.

— Добре, йдіть. А в місто ви його одвезіть сьогодні ж. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів Мишко.

Вони мовчки вийшли з лікарні і зупинилися на ґанку.

Генка безтурботно зиркав на всі боки, вдаючи, що нічого особливого не трапилось. Мишко докірливо дивився на нього:

— Ти усвідомлюєш, що ти наробив?

— А що такого я зробив?

— Ще питає!

— Що я наробив? Думав, що проковтнув цвях. Що ж мені було — мовчати? Мовчати і чекати, доки він мене проколе наскрізь? Ну, перевірився. Нічого не виявилось. І все гаразд.

— Але чому саме з тобою трапляються всі ці пригоди? — закричав Мишко. — Ні з ким більше, тільки з тобою. То те, то інше. Підняв усіх на ноги, всіх розхвилював, примусив коня у голови просити. І все це даремно! Тільки виставив нас на посьміховисько. Все! Поїдеш до міста, і нехай там тебе просвічують.

Розділ тридцять перший

Сільський живопис

Генка їздив на рентген. Але нічого в його животі не виявили. Тільки кишки і шлунок. Так, повернувшись з міста, він заявив Мишкові.

Того ж дня, надвечір, повернулися в табір і Сева з Ігорем. Вони виїжджали на Піщану косу, показували слідчому місце, де знайшли човен. Потім їх відпустили додому.

Ігор і Сева почували себе героями. Вони ходили по табору з таким виглядом,

ніби зробили щось надзвичайне. Вони не змогли здійснити свій головний задум — утекти в Італію бити фашистів, — але зате своєю участю в слідстві в справі Рибаліна нібито поставили себе в особливе і виключне становище.

Хоч вони дуже пишались і хвастали, нічого істотного Мишко від них не дізнався. На Піщаній косі вони показали слідчому місце, де взяли човен. Слідчий обміряв це місце рулеткою, сходив до села, потім до залізничної станції. Для чого це він робив, Ігор і Сева не знали…

Мишко зневажливо посміхнувся. Ну й слідчий! Шукає на Піщаній косі, тоді коли треба шукати в лісі, там, де ховаються парубки. Це ж вони разом з човнярем і вбили Кузьміна! Мишко ні на мить не сумнівався в цьому…

Щодо Сєрова, то Ігорю і Севі жилося в нього, загалом, добре. Спали вони в сараї, на сіні. Щоправда, дружина Сєрова, ставилася до них погано, навіть в будинок не пускала, казала, що вони їй підлогу забруднять, але сам Сєров приходив до них щовечора і докладно про все розпитував.

— Про що ж він вас розпитував? — насторожився Мишко.

— Про все, про що з нами слідчий розмовляв.

— І ви йому розповідали?

— Звичайно. Адже він відповідальний працівник.

Ех, макухи, макухи!.. А втім, чого можна чекати від них? З табору втекли, всіх збаламутили та ще й ходять ніби переможці!

— Менше фасоньте! — сказав Мишко. — Ви стільки натворили, що повинні поводитись тихо і смирно. Ви ж, навпаки, пишаєтесь невідомо чим. Безглуздо! І не сподівайтесь, що на вас буде накладено стягнення! Ні, стягненням не відбудетесь. А от будуть самохарактеристики, і тоді ви дізнаєтесь… Дізнаєтесь, якої всі про вас думки.

Але Мишко не поспішав призначати самохарактеристики. На це треба було затратити щонайменше два дні. А як їх викроїш? Адже треба кінець кінцем закінчити клуб. Він уже був повністю обладнаний, залишалося тільки пофарбувати. А в цій справі вони дістали могутню підтримку в особі художника-анархіста Кіндрата Степановича.

Він прийшов у клуб, довго дивився, як піонери працюють, потім спитав у Мишка:

— Приступати?

— Приступайте! А що ви робитимете?

Кіндрат Степанович обвів навколо себе рукою:

— Фарбувати треба. Геть усе чисто.

Мишко згадав безглуздо розмальовану хату художника. Побоювання, що він зіпсує клуб, на мить закралося в Мишкове серце. Але не довіряти людині, яка сама добровільно пропонує свої послуги, було незручно. І взагалі треба залучати місцеве населення до роботи по обладнанню клубу. Все ж Мишко запитав:

— А добре буде?

— В найчудовішому вигляді, — промовив художник, обводячи стіни сарая мутним поглядом, — за найостаннішим словом… Великий театр робили…