Бронзовий птах
Шрифт:
Мишко ліг на диван і відразу ж заснув.
Він прокинувся сам… Було вже темно. Мишко поглянув на свій «будильник»… Що це?! Він проспав вісім годин! Мишко схопився. Де ж Генка? Розшукуючи його, Мишко пройшовся коридором, другим, обійшов усі кімнати. Генки не було.
Куди ж він подівся? Не міг же він піти без нього! На всякий випадок Мишко оглянув обоє дверей. Вони все ще були замкнуті.
Куди ж подівся Генка? Мишко неабияк розхвилювався. Може, він заліг десь і спить?
Мишко
Хлопець стояв зовсім розгублений, як раптом почув хропіння. Мишко прислухався. Хропіння доносилося з кімнати, де був розміщений відділ «Релігія — опіум для народу». Так, справді, чути хропіння. Але де ж Генка? Мишко знову прислухався і похолов: хропіння долітало з домовини, що стояла посеред кімнати. На ній було написано, що це рака. В ній нібито зберігалися чиїсь нетлінні мощі, але кожен може переконатися, що ніяких мощей у раці немає.
Тремтячи від страху, Мишко підійшов до раки і підняв віко.
Так і є! В раці спокійнісінько, підклавши долоню під голову, спав Генка.
Лишити пост! Заснути! Мишко так штовхнув Генку, що мало не перекинув раку.
— Що ж такого? — виправдувався Генка, вилізаючи з раки. — Все одно ніхто сюди сьогодні не прийде… А ходитимеш — можуть кроки почути… Зате ми обидва чудово виспались.
— Але яке ти мав право лишити пост? — гарячився Мишко. — Якщо вже ти так хотів спати, то міг розбудити мене!
— Шкода було, — відповів Генка. — Розумієш, мені тебе було шкода. Жерти ж у нас нічого, чим же нам заглушити голод? Тільки сном. І, як бачиш, нічого не трапилось.
Звичайно, нічого не трапилось, але все ж для годиться Мишко як слід вилаяв Генку.
Виспавшись, вони почували себе набагато краще. Якби не нестерпний голод, то було б зовсім добре.
І знову потяглися години…
Знову захотілося спати. Хлопці то ходили, то куняли, то ходив один Мишко, а дрімав Генка… Кінець кінцем заснули обидва…
Розділ п'ятдесят третій
Незнайомий
Прокинувшись вранці, Мишко насамперед поглянув на годинник. Вісім годин. Він зараз же розбудив Генку, і добре зробив: не минуло й кількох хвилин, як дзвякнув замок задніх дверей і в музей зайшов сторож.
Хлопці сховалися за занавіску. Генка, правда, запропонував залізти в раку, але Мишко не погодився: тут їм усе видно, а в раці вони будуть немов у пастці.
Хлопці стояли за портьєрою. Вони чули шурхотіння віника і брязкання совка — сторож підмітав підлогу. Задні двері були відчинені, звідти віяло свіжою вранішньою прохолодою, з подвір'я виразно чулися дитячі голоси. Через ці двері сторож кілька разів виходив, виносив сміття. Але парадні двері все ще були зачинені.
Хлопці ледве стояли. Далися взнаки ці дві жахливі ночі. Дихати було нічим. Сторож, ледар, навіть кватирки не відчинив! А
Коли сторож підмітав біля них, хлопці затамували подих. Вони боялися, що сторож відкине портьєру, тут же стільки сміття. Але сторож, мабуть, розсудив, що коли вже за портьєрою не виміталося рік, то навіщо робити це зараз? Він навіть зачепив віником Мишкові ноги. Зараз він обов'язково відкине портьєру… Але ні! Човгаючі кроки сторожа віддалилися. Віддалилися звуки віника і совка.
Дев'ята година! Зараз сторож відкриє музей. Мишко гарячково рахував хвилини: як тільки старий відімкне двері і повернеться назад, одразу ж треба виходити на вулицю.
Дзвякнув, падаючи, гак, стукнув відкинутий дерев'яний засув, заскрипів ключ у замку, сліпуча смуга сонячного проміння впала на підлогу біля коридора. Отже, двері відімкнуті. Приготуйся! Зараз старий піде назад.
Ось почулися його кроки. Але що це? Він не сам, він з кимсь розмовляє.
Мишко зазирнув у щілинку. Попереду йшов сторож, а за ним високий чоловік у зеленому костюмі. Він ішов, трохи шкутильгаючи, немовби тягнув ногу. Ішли вони в напрямі до відділу побуту поміщика. Туди, де за портьєрою ховалися Мишко й Генка.
Сторож і чоловік у зеленому зупинилися проти портьєри.
— Малюватимете? — спитав сторож.
— Невеликий рисунок, — відповів чоловік у зеленому костюмі, дістаючи з кишені блокнот і олівець.
— Накажете стільчик?
— Дякую. Не турбуйся. Іди в своїх справах.
Сторож почовгав далі.
Незнайомий швидко водив олівцем по розкритому блокноту. Це був чоловік років тридцяти п'яти — сорока, гладко виголений, з щільно пригладженим рудуватим лискучим волоссям, підтягнутий, напружений, у зеленастому костюмі і білому накрохмаленому комірі. Кроки сторожа затихли.
І раптом трапилося найнесподіваніше…
Незнайомий поклав блокнот у кишеню, зняв канат, підійшов до птаха, підняв йому голову, поклав туди маленьку записку, закрив птаха, навісив канат, повернувся на те саме місце і знову почав малювати.
Він проробив усе це дуже швидко, але Мишко помітив, що незнайомий підняв голову птаха лівою рукою, а двома пальцями правої в цей час натискав на очі птаха. От чому він відкрився!
Потім незнайомий поклав блокнот у кишеню і пішов за стариком. Почулися їх голоси. Незнайомий і сторож наближалися, вони пройшли повз хлопців до виходу.
— На все добре, щасливо залишатися, — сказав незнайомий, потискуючи сторожеві руку і, мабуть, щось кладучи в неї.
Старий зігнувся в догідливім уклоні і, продовжуючи низько кланятися, промовив:
— Дякую, дякую… І вам щасливо…
Старий знову прочовгав коридором. Як тільки він зайшов за стіну, хлопці вийшли із своєї схованки, тихо пройшли до вхідних дверей, потім, зробивши вигляд, що тільки-но ввійшли, стукнули нею і, голосно розмовляючи, попрямували знову в кімнату.