Бронзовий птах
Шрифт:
— Виходить, про Голигінську гатку це правда? — здивувався Мишко.
— Так, — підтвердив лікар, — історичний факт. Страчені і затоптані в гатку… Маєтки їхні були відібрані в казну, взагалі рід підтятий під корінь. Але завдяки вдалому одруженню одного з графів на дочці Демидова, рід Карагаєвих знову піднявся, графи заволоділи маєтками і копальнями на Уралі.
— Про це я щось чув, — сказав Мишко.
— Так от, — продовжував лікар, — в роду у них була пристрасть до коштовних каменів, просто манія. Особливо в останнього графа. Великий був любитель. І камені добре знав. Але фантазер і містифікатор. Він на широку ногу вів уральські розробки, але знаходив дріб'язок. А дріб'язку
Лікар і Мишко дійшли до дрожки. Лікар сів на неї, закурив і продовжував:
— Спадкоємець його, скажу тобі, був хоча й бельбас, але страшенний негідник. Досить непривабливу роль у справі відіграла й ця особа, — лікар кивнув на будинок.
— Графиня?
— Яка вона графиня? А втім, у свій час — красуня. — Лікар на мить замовк, якась тінь промайнула по його обличчю. — Красуня, — повторив він, — тільки від краси вже нічого не лишилося… Так от, молодий граф… його тут селяни називали Руп Двадцять… Він трошки шкутильгав від народження, хоча чоловік показний. І ось як батько йому помстився…
Лікар знову замовк, ніби пригадуючи всю цю історію, потім продовжував:
— Найдивовижніше те, що старий граф розповідав не тільки вигадки. Напередодні процесу він оголосив, що знайшов два алмази розміром майже п'ятдесят каратів кожен. І навіть показував ці алмази. Ніхто йому, звичайно, не вірив. Але алмази виявилися справжніми. Це підтвердили голландські ювеліри. І ось граф надіслав синові листа приблизно такого змісту:
«Один алмаз я взяв з собою, другий сховав. Якщо в тебе вистачило розуму вигнати мене з дому, то побачимо, чи вистачить у тебе розуму на те, щоб знайти цей брильянт. На місце, де він захований, вказує наш родовий герб». Ось приблизно що написав старий граф. Це була жорстока помста. Розшуки алмаза стали лихом і нещастям цієї сім'ї. Шукали його аж до революції, все тут перекопали, всі пересварилися, деякі збожеволіли, потруїлися і перестрілялися.
— І не знайшли його? — хвилюючись запитав Мишко. Він ледве стримався, щоб не вигукнути: «Я знаю, де цей тайник! Я знаю, де сховано алмаз!»
Лікар заперечливо хитнув головою.
— Тут таке було… Але ні, нічого не знайшли…
Намагаючись не показати свого хвилювання, Мишко спитав:
— Але ж граф написав, що це пов'язано з родовим гербом. Що ж він мав на увазі?
Він спитав про це, не підводячи очей: боявся, що викаже себе.
Лікар перекинув ногу через дрожку, сів на неї верхи, вийняв з шкіряної кишеньки батіг, який стримів там.
— Що він мав на увазі? Герб. Ось цього самого орла, — лікар показав батогом на фасад панського будинку, де в променях надвечірнього
Удавано сміючись, Мишко спитав:
— Як же орел може вказати? Він же безсловесний птах.
— Так, звичайно, але всередині цього бронзового птаха є тайник…
— Що ви сказали? — ледь чутно пробелькотів Мишко. Лікар поглянув на нього:
— Що з тобою?
— Ні, я просто так, — намагаючись оволодіти собою, неприродно посміхнувся Мишко. — Я ніяк не міг уявити, що всередині птаха може бути тайник.
— Авжеж, тайник, — підтвердив лікар, — і дуже простий. Треба натиснути птахові на очі, і голова його відкидається. Звичайна пружина…
Мишко приголомшено дивився на лікаря, а той спокійно, не помічаючи його стану, продовжував:
— У цьому тайнику лежить план, креслення. За планом виходило, що алмаз закопано в лісі, тут недалеко, приблизно за чотири версти… От і перекопали весь ліс, і досі ще є диваки, копають… Зараз, правда, трохи заспокоїлись, але є ще, копають…
— І всі знають про цей план? — пробелькотів бідолашний Мишко.
— Так, звичайно. Спочатку тримали його в секреті, але всі бачили, що вони копають у лісі. Потім це перестало бути таємницею. Копії креслення були майже в кожній селянській хаті…
— Але, може, може… це несправжній план, — промовив приголомшений Мишко.
— План один. Його всі тут напам'ять знали. Версту на північ, ще версту на північний захід, потім версту, здається, прямо на захід, не пам'ятаю вже, давно було. Цей план тут усі напам'ять знали, навіть частушки про нього виспівували:
Версту пройдеш — Алмаз знайдеш, Другу пройдеш — Брильянт знайдеш. Третю пройдеш — Нічого не знайдеш…Щось на зразок цього… — Лікар смикнув віжки. — От і вся історія… Ну добре… Значить, ви свого хворого стримуйте, не давайте йому багато їсти. Нехай дієти дотримується.
— Дієти… так… звичайно… — нічого не тямлячи, повторив Мишко, ошелешено дивлячись на широку спину лікаря в чорному сюртуці, що здригалася на вибоїнах дороги, на величезного коня, який важко ступав і ліниво одмахувався хвостом від мух і ґедзів…
Розділ п'ятдесят дев'ятий
Невже все втрачено?
Нічого не тямлячи і не розуміючи, Мишко повернувся в табір. Там панувала звичайна вечірня метушня. Діти готувалися до вечері, умивалися перед сном, мили ноги, складали гербарії і альбоми, готували постелі в палатках. Дівчатка виправляли помилки в зошитах своїх лікнепівців. Була та вечірня година, коли всі хоч і були стомлені за день, але не бажали, щоб день скінчився, коли особливо жваво, бо весь загін зібрався, день догоряє, і треба встигнути скористатися його останнім світлом.
Свої обов'язки Мишко виконував механічно. Думка про ганебну невдачу не виходила з голови. Так осоромитися! Отже, вени все робили даремно. І ці томливі ночі в музеї, і нічний похід на Голигінську гатку, і розшуки бронзового птаха в поміщицькому будинку, і відкриття тайника, і викрадення креслення — все це було ні до чого, марнування часу. А він же уявляв, що виявився розумнішим за інших… Тільки б ніхто не дізнався! Генка і Славик, звичайно, не базікатимуть — самі теж опростоволосились. Але як сказати їм правду? Адже авторитет кого буде підірваний назавжди.