Бронзовий птах

Рыбаков Анатолий Наумович

Отже, бронзовий птах має дати ще якісь вказівки, безумовно пов'язані з назвами орлів, так само як і річка Халзан.

Генка, знанням якого Мишко тепер дуже довіряв, знову перерахував усіх відомих йому орлів. Деякі дуже підходили. Особливо орел степовий, він же курганник. І якщо ця назва означає те ж саме, що й халзан, то виходить такий ланцюг: річка Халзан — степ — курган. Слово честі, здорово! Оце так Генка, розуміється на птахах! Не те що Бечка. Значить, біля річки, в степу, є курган, у ньому сховано скарб. Чудово, просто здорово!

— Абсолютно правильно, — авторитетним тоном підтвердив Генка, — абсолютно

правильно і логічно. Халзан — степ — курган. А всякі грифи тут ні до чого. Хоч трохи грамотний орнітолог [1] ніколи не сплутає цих двох видів. Орел є орел, гриф є гриф. Халзан — східна назва беркута, але ми знаємо, що рід Карагаєвих походить із Золотої Орди. Монголи жили в степу і, напевне, насипали кургани. Значить, і з погляду зоології, і з погляду етнографії все абсолютно правильно. Треба йти на Халзан.

1

Орнітолог — спеціаліст по птахах.

Але Славик, який завжди сумнівався, заперечив:

— Припустімо, що все це так. Річку ми знаємо — Халзан. Але степ? Ніякого степу тут немає. Припустімо, що рівнина і є степ. Добре. А курган? Який курган? Їх тут безліч, але ми їх бачили тільки на правому березі Утчі. І всі вони давним-давно розкопані. Навіть експедиції перестали їздити.

— Завдання, звичайно, не з легких, — згодився Мишко, — але в такому ділі і не буває легких завдань. Завтра рано-вранці вирушимо на Халзан.

— Зваж на те, що завтра вівторок, а в середу приїжджає цей тип Карагаєв.

— От і постараємось усе відшукати до його приїзду.

Розділ шістдесят третій

Халзан — степ — курган

Ледве дочекавшись ранку, хлопці вирушили на Халзан. Звичайно, вони нічого не боялись. Але йти місцем, де недавно вбито людину, було страшнувато.

День випав похмурий. Поривчастий вітер гнав по небу кошлаті, розріджені хмари, нагинав верховіття дерев, хилив траву до землі. Часом він дув так сильно, що важко було йти… Але хлопці йшли грузьким лугом уздовж берега Халзану.

Це була обміліла, майже висохла річка. Повесні вона розливалась широко, тим більше, що текла низиною. Але зараз перетворилася на маленький струмочок, який дуже заріс і став зовсім непомітним між кущами і високими травами. Тільки в деяких, дуже затемнених місцях видно було, як по його дну біжить світленька течійка води.

Вигляд такого незначного струмочка зовсім не в'язався ні з його гучною назвою, ні з таємничою і фатальною роллю, яку він відігравав протягом усієї історії. Але хлопчиків це не бентежило. Особливо Генку. Він упевнено крокував лугом і поглядав на всі боки пильним і глибокодумним поглядом людини, від знань якої залежить успіх справи. Власне кажучи, коли б не він, то нічого б і не вийшло. А ще кажуть, що він неоднаково вчиться. Що ж з того, що неоднаково? По-справжньому обдарована людина не може однаково вчитись: її талант скерований в одну сторону на шкоду іншим сторонам. От Мишко і Славик добре вчаться майже з усіх предметів, а все ж, коли треба було розібратися в орлах, то розібрався не хто інший, як він, Генка.

Так

роздумував Генка, бундючачись і пишаючись у думці від усвідомлення своєї незвичайності. Ця переконаність була такою сильною, що він навіть не висловлював її вголос, вважаючи, що такій людині, як він, особливо в дану хвилину, личить солідне мовчання. Мишко, що не був переконаний в успіху експедиції так, як Генка, все ж не втрачав надії. Душа його жадала успіху, але, щоб не розчаруватися, він готувався до гіршого. Завжди треба готуватися до гіршого. Вони можуть сьогодні нічого не знайти. Але не все ще загинуло. Вони шукатимуть. Важливо шукати і не втрачати надії.

Славик був настроєний скептично. Він вважав себе реалістично мислячою людиною. Різні таємниці, загадки, таємничі історії здавалися йому прийшлими з потойбічного світу. А тому що в існування потойбічного світу він не вірив, то багато чого приписував буйній фантазії своїх друзів. Але він не відставав від друзів, бо був хорошим товаришем.

Хлопці пройшли вже версти зо три. Місцевість поступово підвищувалася, земля ставала сухішою, кам'янистішою, струмок визначився чіткіше. Зустрічалися великі валуни і камені. Але наскільки сягало око, не видно було жодного кургана.

Коли вони пройшли ще версти дві, дорогу їм заступила велика скеля.

Це був самотній стрімчак, величезний валун, що несподівано встав на цій досить рівній місцевості. Біля його підніжжя лежали великі, порослі мохом камені.

Але зразу ж за скелею струмочок зник, ніби крізь землю провалився.

Хлопці видерлися на скелю. В темнуватому серпанку похмурого дня перед ними відкрилась одноманітна, нудна панорама безмежної рівнини. Поля, поля, поля… Якщо навіть вважати ці поля степом, то все одно: на ньому не було жодного кургана.

— І все ж тут десь є курган, — категорично заявив Генка.

— Ні, немає ніде, — заперечив Славик.

— Значить, треба йти вперед.

Славик нахилився до підніжжя скелі.

— Поглянь, струмок кінчився. Можливо, Халзан витіпає з-під скелі, може, тут його початок. Куди ж ми підемо?

Деякий час хлопці мовчки стояли па вершині скелі. Вітер то вщухав, то знову налітав, підвиваючи і висвистуючи.

Нарешті Мишко сказав:

— Ти, Славко, неправий. Я бачив карту. Початок Халзану значно далі. Мабуть, тут він дуже обмілів або тече під землею, а за скелею знову вибивається на поверхню…

Генка ухопився за цю думку:

— Правильно. Може, скарб закопано в землі десь поблизу.

— А як же курган? — спитав Славик.

— Це так… Я й забув про курган.

— Так от, — продовжував Мишко, — якщо ми пройдемо далі, то напевне знову натрапимо на Халзан. Але… але біда в тому, що тут, біля скелі, мабуть, кінчаються колишні графські володіння. Пам'ятаєте карту в музеї? Графська земля лежить між Утчею і Халзаном. Не тягнеться ж вона без кінця-краю. І зрозуміло, що граф закопав алмаз на своїй землі. А на його землі немає жодного кургана. Ось у чому біда. — І Мишко сумно додав: — Славик правий: далі йти немає рації.