Бронзовий птах
Шрифт:
— Так, тут повернули прямо на захід під кутом знову сто тридцять п'ять градусів і пройшли ще одну версту. І вже тут…
— … повернули востаннє, — голосно і нетерпляче промовив Генка.
— Так, повернули востаннє під кутом дев'яносто градусів, пройшли прямо на північ ще одну версту і…
— … підійшли до чотирьох дерев, — вигукнув Генка, схоплюючись з місця, — встромили лопаточки в землю, підрили і знайшли все, що нам потрібно. І, може, навіть знаменитий алмаз Пансі.
— Не Пансі, а Сансі, —
— Подумати тільки, — реготав Генка, — ці дурники там шукають, шукають, риють, риють… Спітніли, бідолахи, схудли, все риють, а де треба рити, не знають. А ми знаємо.
Мишко не стрибав і не шаленів, як Генка. Він лежав горілиць і, самовдоволено посміхаючись, говорив:
— Так, тепер справа в наших руках. Звичайно, невідомо, що там. Навряд чи алмаз Сансі-Пансі. Але якщо так здорово закопали і так наполегливо шукають, то безперечно щось дуже цінне.
А Генка реготав.
— Ні! Але графиня, графиня! Береже це креслення, стереже його, леліє, все жде не діждеться, коли повалять радянську владу і повернеться її графин. А креслення вже у нас…
При згадці про «графиню» Мишка охопило збентеження. Якщо з допомогою креслення так легко знайти скарб, то чому «графиня» не зробила цього? Парубки ж копають у лісі з її відома, адже вона послала їм якісь мішки.
Про те ж саме подумав і Славик.
— Дивно, чому цього скарбу досі не знайшли, — сказав він. — Креслення лежить щонайменше шість років після революції, графиня про нього знає. Значить, знають і човняр, і парубки. А саме ж вони й копають у лісі.
— Вона всім їм морочить голову! — вигукнув Генка. — Невже не зрозуміло? Ми ж самі бачили, як човняр слідкував за графинею. Значить, він їй не довіряє. А чому? Та тому, що вона йому весь час вказує не ті місця і навіть не говорить, що в неї є креслення.
— А чому сама не викопає?
— Хіба ж така стара баба впорається? Хіба вона зможе викопати? А коли б і могла, то не хоче. Навіщо їй? Куди вона подінеться з коштовностями? Графиня зобов'язана зберегти їх до приїзду графина.
Славик згодився, що Генка, мабуть, правий. Мишко теж згодився. В думках у нього лишались деякі сумніви, але так хотілося вірити, що скарб тепер у них в руках, що їх пошуки щасливо закінчились, йому хотілось якнайшвидше переконатися в цьому. Він підвівся. — Не будемо гаяти часу і підемо зараз же за цим маршрутом.
Хлопці охоче погодились. Їм теж кортіло побачити місце, де заритий скарб.
— У мене крок — рівно аршин, — сказав Мишко, — так і мірятимемо. Тільки не збивайте мене.
— А лопати? — вигукнув Генка. — Треба лопати з собою взяти, інакше чим же ми копатимемо?
Але Мишко вирішив не брати лопат. Якщо їх з лопатами помітить човняр, то все загинуло. Копатимуть вони вночі. А зараз як слід
— Ну й даремно! — пробурчав Генка.
Йому дуже хотілося негайно ж почати копати.
Розділ п'ятдесят сьомий
Шукачі скарбів
Біля дверей у челядню вони побачили Бечку і тільки тепер згадали, що обіцяли прислати йому заміну.
— Неподобство! — кричав розлючений Бечка. — Півтори години чекаю! Це підлота по відношенню до товариша! Інший на моєму місці вже б давно втік. А ви користуєтесь моєю добросовісністю. Порядні люди так не роблять! Знущання над людиною!
Мишко сяк-так заспокоїв Бечку, відпустив його в табір і наказав прислати Ігоря. Все ще обурюючись, Бечка пішов.
З челядні долинав стогін голодного Кита. Але хлопці не звернули на нього ніякої уваги.
Мишко поклав компас на долоню і став перед фасадом обличчям на північ. Стрілка компаса стояла перпендикулярно до будинку.
— Умова, — сказав Мишко, — доки не дійдемо до повороту, жодного слова не говорити. А тепер гайда!
Хлопчики рушили. Мишко йшов попереду. Він відлічував кроки, намагаючись щоразу робити саме такий крок, який у нього дорівнює одному аршину. Це був звичайний рівний крок, який не викликав ні найменшого напруження. Разом з тим Мишко відчував, що коли він прискорить ходу, то це напруження з'явиться.
Прямо перед собою він тримав компас. А втім, сама алея вела хлопців прямо на північ.
Незабаром алея перейшла в польову дорогу. Але й вона, як вказував компас, вела точно на північ.
За точність відлічених кроків Мишко теж міг не турбуватись. Генка і Славик крокували за ним і зосереджено бубоніли цифри. Це одноманітне бубоніння заважало Мишкові, але він мовчав, боячись збитися з ліку. Кінець кінцем, коли Мишко заявив, що відлічив півтори тисячі, то в Генки виявилось дванадцять кроків зайвих, а у Славка восьми не вистачало.
Але дорога сама повертала на північний схід. Хлопці виміряли кут — сто тридцять п'ять градусів, півтора прямих кути. Так, не великим майстром на вигадки був старий граф. Далося взнаки аристократичне виродження.
Хлопці попрямували далі. Знову за Мишковою спиною почулось одноманітне бубоніння. Дорога йшла точно на північний схід. Здавалося, вона спеціально прокладена до того місця, де закопано скарб. Це була саме та дорога, якою вони з Жердяєм ішли на Голигінську гатку.
Пройшли ще версту. Дорога повернула на захід і знову під кутом сто тридцять п'ять градусів.
Генка витер з лоба піт:
— Усе йде як по маслу. Граф усе точно розписав.
— Маршрут досить примітивний, — зауважив Славик, — прямо дорогою.