Бумеранг не повертається
Шрифт:
«Прямий і зручний потяг на Таллін йшов з Москви в десять сорок ранку. З прибуттям цього поїзда був узгоджений розпис руху вузькоколійки на Віртсу, — міркував Гаєв. — Чому ж Роггльс вирішив не чекати ранку, а виїхав експресом на Ленінград? Виходить, ми десь помилилися. Роггльс довідався про свій провал і вирішив тікати, не чекаючи ранку. Роггльс не схожий на людину, що роздумує над своїм маршрутом, він чудово знає мету, до якої прагне. Віртсу — маленьке місто, де всі знають одне одного і кожна нова людина викликає цікавість. Чого Роггльс так поспішає у Віртсу? Ясно, що він пробирається на захід.
Якщо це так, то який його дальший шлях? На пороні через Суур-Вяйн на острів Муху, потім автомобілем по дамбі на острів Саарема і…»
Перервавши свої міркування, Гаєв розплатився, вийшов з ресторану і пішов до набережної.
Порон на Муху вже відійшов, його рух був зв’язаний з прибуттям поїзда вузькоколійки.
«Розуміється, Роггльс, не діждавшись у Талліні ранку, щоб виїхати вузькоколійкою у Віртсу, не чекатиме наступного порона на Муху». Зробивши такий висновок, Гаєв пішов розшукувати хазяїна рибальського бота, що стояв на причалі біля помосту набережної.
Це був бухгалтер з рибальського колгоспу острова Муху. Гаєв знайшов його в тому самому ресторанчику, де недавно снідав сам. Бухгалтер приїжджав у банк оформляти грошові документи і поспішав до дванадцяти годин повернутись у колгосп.
Роздумувати було ніколи. Якщо його розрахунки правильні — не біда, що він опиниться на острові раніше за Роггльса. Прийнявши це рішення, капітан дав телеграму полковникові Каширіну і поспішив на берег.
Плавання було недовгим, і Гаєв зійшов на берег Муху, найменшого острівка Моонзундського архіпелагу. Автобус після прибуття порома відійшов. На Саарема можна було потрапити або в допотопній машині «Лавро-Клемер», або на дрожках, в які була запряжена дистрофічна ряба конячина. Цей вид транспорту був продуктом приватнокапіталістичної ініціативи двох заповзятливих островитян.
Віддаючи перевагу автомобілеві, Гаєв домовився з шофером, одвів машину за гостроверхі будиночки і, запасаючись терпінням, приготувався чекати.
Чекати довелося довго, але коли його вже починали брати сумніви, в напрямку на Саарема до дамби виїхав грузовик, навантажений порожніми бочками. Поруч з водієм сидів Роггльс.
Виждавши деякий час, Гаєв дав знак шоферові, і вони виїхали за грузовиком, який мчав дуже швидко. Старенький «Лавро-Клемер» ледве встигав. Чхаючи і кашляючи, нещадно димлячи, загрожуючи на кожному повороті розвалитися, автомобіль відставав од грузовика все більше й більше і, нарешті, вони перестали його бачити.
Доводилося зупинятись біля населених пунктів, розпитувати і, тільки переконавшись у тому, що вони йдуть по сліду грузовика, продовжувати цю рисковану гонитву в тумані.
Біля Кінгісеппа вони наздогнали грузовик, — але Роггльса в кабіні уже не було. Проїхавши до готелю, Гаєв розплатився з шофером і взяв собі номер.
У тумані, який з усіх боків окутав місто, розшукувати Роггльса було б щонайменше безглуздо. Наміри Роггльса були ясні, і Гаєву не лишалось нічого іншого, як повідомити про це прикордонників Саарема.
Тим часом Роггльс вийшов на берег і вздовж земляного валу, який оточував старий замок, дрібноліссям пройшов у напрямку до мису і зупинився біля маленького будиночка, складеного з сірого вапняку і вкритого побурілим очеретом. З будинку вийшов високий парубок у зюйдвестці, теплому бушлаті і високих чоботях. Побачивши Роггльса, парубок вичікуюче зупинився.
— Мені потрібен Сякка… — вдивляючись у парубка, сказав Роггльс.
— Я Сякка. Ерік Сякка, — відповів парубок, з цікавістю розглядаючи гостя.
— Мені потрібен старий Сякка, Яан Сякка, — поправився Роггльс.
— Це мій батько. Пройдіть у ліву половину. Тільки він… — почав було Ерік і спинився.
— Що він?
Ерік Сякка, махнувши рукою і нічого не сказавши, швидко пішов до міста.
Коли Ерік зник у дрібноліссі, Роггльс відчинив двері ліворуч і ввійшов у кімнату. Тьмяне світло, проникаючи через підсліпувате віконце, грало скупими бліками на великому розп’ятті в правому кутку. Неохайний старик, небритий і непричесаний, лагодив рибальську сіть. Підвівши свої невиразні олов’яні очі на прибулого, він мовчки ждав.
— Іоуду тьооле! — привітав його Роггльс.
— Іоуду тьооле, — мов луна, відповів старик.
— Мені потрібен Яан Сякка.
— Кому потрібен старий Сякка? — байдуже спитав Яан.
— Густав шле привіт старому Есту. Сонце ще зійде над Езелем, — значуще сказав Роггльс.
Очі старика стали осмисленими, він підвівся з стільця, і Роггльс побачив, що старий ще сповнений сил, немов кряжистий дуб.
— Езель і Даго — сторожові пси естів, — відповів старик і простягнув руку.
Роггльс поклав у руку старика половину срібного долара. Старик посміхнувся, зняв зі стіни різьблене, чорного дерева розп’яття, відсунув, немов у пенала, задню стінку і, діставши другу половину долара, з’єднав їх. Краї монети точно зійшлися.
Повісивши розп’яття на місце, старий сказав, хитрувато дивлячись на гостя:
— Старий став Сякка, хворий став Сякка, що може зробити старий для гостя?
— Мені треба в Стокгольм… — тихо сказав Роггльс.
Сякка посміхнувся:
— Мені потрібна моя молодість, чи можу я її повернути? На старому рибальському боті, взимку… Погане зараз море, неспокійне. Ні, старий Сякка давно вже не пересікав Балтику. — Старик сів і, змотуючи шпагат, опустив голову, немов забувши про гостя.
— Десять тисяч карбованців… — знову тихо сказав Роггльс.
Старик подивився на гостя, і на обличчі його ще раз промайнув вираз зацікавленості, але, нічого не відповівши, він знову зайнявся своєю справою.
— П’ятнадцять тисяч і тисячу доларів…