Бумеранг не повертається

Михайлов Віктор Семенович

— Я інженер Ладигін, — відповів пасажир з лижами і рюкзаком.

— Дуже приємно. Я з ЖКВ заводоуправління. Наказано зустріти вас і одвезти в будинок приїжджих. Ви поки що поживете там, а квартиру вам ремонтують. Познайомтесь, це за дорученням заводського колективу вас зустрічає інженер Баскакова, — сказав Нікітін, показуючи на Тетяну.

— Радий познайомитись! — промовив Ладигін, простягнувши руку.

Таня відчула потиск вологої, холодної руки — чужий потиск — І ледве вимовила:

— Звичайно, моє прізвище вам нічого не говорить, я рядовий член колективу. Ми вітаємо вас з вступом у нашу дружну

заводську сім’ю і бажаємо вам творчих успіхів.

— Спасибі! — подякував Ладигін, відкривши в посмішці великі жовті зуби.

Підхопивши чемодан приїжджого, Нікітін попрямував уперед, Ладигін і Баскакова пішли за ним. Заводська машина доставила їх у будинок приїжджих.

— Я теж тимчасово живу тут, напроти вас, — сказав Нікітін, відмикаючи двері кімнати. — Тут вікна виходять на подвір’я і відкривається чудовий вид на Кабан-Тау. А в мене вуличний шум, сонце…

— Ви зі мною в заводоуправління чи відпочиватимете? — спитала Баскакова.

— Я не стомився. Тільки вмиюся з дороги і поїду з вами, — відповів Ладигін.

Таня, збентежена тим що відбувалося, всю дорогу мовчала і ледве відповідала на запитання. Біля заводоуправління вона попрощалась і пішла до прохідної.

Через деякий час Нікітін зайшов до директора заводу і, сідаючи в крісло, звернувся до нього:

— Ну, Митрофане Кузьмичу, розповідайте.

Директор заводу, чоловік років п’ятдесяти, сивий, підстрижений їжачком, з кущуватими вусами і жвавими карими очима, поглядаючи на сигнали диспетчерського комутатора, які раз у раз спалахували в кабінеті, розповів:

— Скориставшись тим, що я теж закінчив Бауманське училище, в порядку «спогадів» я дав йому з десяток запитань про педагогів, професуру, аудиторії, гуртожиток…

— Ну? — з неприхованою цікавістю спитав Нікітін.

— Жодної помилки. Він чудово знає училище, педагогів, приміщення, програму. Більше того, він… Ви не фахівець, і навряд чи вам це буде зрозуміло.

— Я інженер, закінчив Ленінградський інженерно-будівельний інститут, — пояснив Нікітін.

— Тоді ви мене зрозумієте. Негерметичність конусів засипного апарата викликає прорив розпеченого доменного газу, що має в собі надзвичайно дрібні частинки абразивно-рудного пилу, який роз’їдає стінки конусів. Борючись із цими явищами, ми застосовуємо електродугову наплавку надміцних сталей. Враховуючи нашу з вами, Степане Федоровичу, розмову, я доручив інженерові Ладигіну, як одному з перших фахівців, що ставили досліди з бальмінітом, провести ці роботи у нас на місці посадки конуса в сідло засипного апарата.

— І що ж він?

— Він показав чудове знання наплавки вокаром і сормайтом, а про бальмініт відповів ухильно, сказавши, що цей сплав ще мало перевірений.

— І це все? — здивовано запитав Нікітін.

— Поки що все, — відповів директор, спостерігаючи настирливий сигнал комутатора, і, не витримавши, підключив динамік.

«Одначе, — подумав Нікітін, виходячи з кабінету, — їх там готують добре!»

Нікітін попрямував у фотографічну лабораторію відділу кадрів і довідався, що нібито для анкети Ладигіна вже сфотографували у потрібному ракурсі. В павільйоні, схожому на маленьку оранжерею, він порівняв фотографію, взяту у Тані, із знімком, зробленим сьогодні.

Зовнішня схожість була очевидна, але, подивившись через

лупу на структуру вуха, Нікітін пересвідчився, що робота зроблена немарно. Навіть у близнят, які мають повну схожість, структура вуха завжди різна. У Ладигіна було коротке, широке вухо з відокремленою мочкою, у агента довге вухо, витягнуте по вертикалі, з прирослою мочкою.

Залишивши фотографію Ладигіна для репродукції, Нікітін поспішив у центр міста, щоб купити лижі, його турбувало те, що агент має лижі.

В магазині Нікітін натрапив на чоловіка в шкіряному пальті, якого він уже бачив сьогодні на вокзалі. Вольове обличчя цього чоловіка запам’яталося Нікітіну. Незнайомець, уважно стежачи за ним, — Нікітін це чудово бачив, — теж купував лижі.

Почувши довгий заводський гудок, Нікітін заніс лижі в будинок приїжджих і поспішив у бібліотеку Палацу культури.

Як же він здивувався, коли, входячи в бібліотеку, побачив Ладигіна, що якраз виходив звідти з пачкою книг! Не помітивши його, Ладигін пройшов мимо, перегортаючи на ходу брошуру.

Нікітін спитав у бібліотекарки:

— Це що, новий інженер?

— Так, узяв літературу з питань електродугової наплавки надтвердих сплавів, — відповіла вона і додала — Дуже цікавиться бальмінітом. Уперше чую про нього. Треба буде надіслати запит у бібколектор. Відстаємо ми од Москви з новинками.

Помітивши Таню, яка саме ввійшла, Нікітін пройшов у читальний зал, у цей час майже порожній. Схвильована Таня розповіла:

— Я, як побачила його руку, зразу подумала: це він, Гриша Ладигін.

— Вас ввела в оману татуїровка на його руці, — перебивши її, підказав Нікітін.

— Так, це була наша юність… і…

— «…Ти от ім’я моє на все життя на руці виколов, а з серця вирвав легко…» — нагадав Нікітін.

— Вам Гриша показував мій лист? — здивувалася Таня.

— Так, — сказав Нікітін. оберігаючи її від зайвих хвилювань.

— Потім я побачила волосся на його руці, — коротке, але густе руде волосся. У Гриші не було волосся на руці. Я подумала: ми не бачились п’ять років, він змужнів, у нього виросло волосся. Глянувши на нього, я була певна, що впізнала Гришу, він дивився кудись униз, на приступку, але як тільки підвів очі, я побачила, що це не він. Цей чоловік курить. Я спитала його, коли ми їхали в машині: «Навіщо ви курите?» Він сказав: «Я курю з дитинства. Звик, не можу покинути». Тоді я знову спитала його: «А де пройшло ваше дитинство і юність?» Він відповів: «В Орєховогорську…» Я ж виросла разом з Гришею. Він ніколи не курив. Це зовсім чужа, невідома мені людина. Я спитала його: «Це у вас ім’я коханої на руці?» Він відповів:

«Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой…»

Ці пушкінські рядки любив при нагоді цитувати Гриша. Ви розумієте, Степане Федоровичу, я не боюсь його, але… Він дуже нагадує мені людину, з якою я провела роки свого дитинства і юності, в той же час це людина чужа і ворожа мені… всім нам. Я це чудова відчуваю і розумію.

— Я проситиму вас, Тетяно Миколаївно, сьогодні ж увечері, після роботи, написати все те, що ви мені зараз розповіли. І постарайтеся сьогодні з цією людиною не зустрічатися, — попередив її Нікітін.