Бумеранг не повертається
Шрифт:
Побачивши дитяче ліжко, Нікітін, стараючись не шуміти, пройшов до столу і тихо сказав:
— Ось, Тетяно Миколаївно, моє посвідчення, давайте познайомимось.
Тетяну здивував і зацікавив прихід майора, але, намагаючись нічим не виказати своєї цікавості, вона повернула посвідчення і, помітивши його швидкий погляд, що ковзнув по фотографії, захлопнула кришку альбома.
Було жаль, що прихід Нікітіна одірвав її від спогадів юності. Завтра приїжджає Гриша…
— Завтра приїжджає Григорій Ладигін, — сказав Нікітін.
Збіг її думок з тим, що сказав майор, примусив Таню насторожитися.
— Мені не хотілося б, Тетяно Миколаївно, розмовляти з вами мовою прописних істин, але, беручи до уваги завод, на якому ви працюєте, це не зайве. Вороги нашої батьківщини уперто засилають до нас свою агентуру. У нас є всі підстави припускати, що завтра, скориставшись документами інженера Ладигіна, на завод приїжджає іноземний агент, досвідчений і небезпечний ворог.
— Вибачте, Степане…
— Федорович, — підказав Нікітін.
— Вибачте, Степане Федоровичу, я, звичайно, знаю, що існує капіталістичний світ, що до нас засилали і засилатимуть ворожу агентуру, але те, що говорите ви… Словом, усе несхоже на пригодницьку романтику. Важко повірити, що ти стаєш учасницею такої пригоди.
— Я дуже хотів би, Тетяно Миколаївно, щоб ця, як ви кажете, «пригода» обминула вас.
Відчувши щирість у тоні співрозмовника, Тетяна запитала:
— Чому?
— Тому, що агент не знає про ваше існування. Зіткнувшись з вами лицем в лице, чудово розуміючи, що ви викриєте його, він усуне вас із своєї дороги.
— Ви говорите майже неймовірні речі, — з недовір’ям сказала Тетяна.
— «…Кажуть, що правда дивовижніша, ніж вимисел. Це тому, що вимисел боїться вийти за межі можливого, а правда — ні». Не пам’ятаю, хто це сказав. Ось карточка Ладигіна, якого ви збираєтесь завтра зустріти, — закінчив Нікітін, дістаючи з кишені фотографію.
— Це Гриша! — сказала вона, тільки глянувши на карточку; потім, усе більше сумніваючись у правильності першого враження, розкрила альбом і, порівнюючи фотографії, нерішуче сказала:
— Вони дуже схожі, але…
— На цій випадковій, здавалося б, схожості і побудовано весь тактичний хід ворога, — пояснив Нікітін.
— А де Ладигін? Справжній, Григорій Ладигін? Що з ним? — стурбовано запитала Таня.
— Поки що мені не хотілося б відповідати на це запитання, — ухильно сказав Нікітін і додав: — Ви не могли б показати мені фотографії Ладигіна, які у вас є? Мабуть, вони тут, у цьому альбомі?
Таня зніяковіла. Їй не дуже хотілося відкривати перед чужою людиною сторінки свого минулого. Але Нікітін викликав до себе довір’я, до того ж вона розуміла, що це не пуста цікавість. Таня подумала і мовчки підсунула до нього альбом.
Перегортаючи сторінки, Нікітін вибрав фотографію, де Ладигін був знятий у профіль, і попросив її на один-два дні.
— Завтра як інспектор ЖКВ заводоуправління я зустріну Ладигіна на вокзалі. Прошу вас, Тетяно Миколаївно, нічим не виявляти свого ставлення ні до мене, ні до Ладигіна. А в обідню перерву, якщо ви нічого не маєте проти, давайте зустрінемось у бібліотеці Палацу культури.
Вони домовились про зустріч, і Нікітін попрощався.
— На добраніч, — побажав він уже в дверях і вийшов.
Звичайно, була ніч, але спокою не було. Схвильована майбутньою зустріччю, Таня не спала. Вставши раніше, ніж завжди, вона ледве розбудила Світлану, нагодувала її, одвела в дитячий садок і поспішила на вокзал. Поїзд прибував о дев’ятій тридцять.
Південноуральський вокзал був збудований у дні війни. Висока башта посередині і дві по боках робили його схожим на невелику, але грізну фортецю. Зубці на парапетах башень доповнювали це враження, пом’якшене лише світлими тонами окраски і мозаїчним вітражем над входом.
На запасних коліях станції стояв товарний состав, уже зовсім готовий до відправки. Продукція заводу, що стояла накрита тентами на великих платформах состава, викликала почуття гордості. Вгадуючи під безформними складками брезенту грізні машини, Таня ще з більшим почуттям відповідальності думала про майбутню зустріч.
Поїзд приходив з півночі. День був сонячний і морозний. Ось далеко, ледве видний, з тунелю в Кабан-Тау з’явився сірий султан диму. Витягуючи довге металеве тіло, виблискуючи на сонці шибками вікон, поїзд показався і зник, обгинаючи порослі ільмами та березами приярки Іирндика. Спускаючись по Сакмарській терасі, поїзд ще довго то показувався, то зникав, поки не виринув зовсім близько, біля семафора станції.
Таня побачила на пероні Нікітіна. Вираз його обличчя був спокійний і навіть нудьгуючий. Тільки по гострому схвильованому погляду в її бік Таня зрозуміла, наскільки напружений його стан.
Пасажирський состав підійшов і зупинився. Не поспішаючи, вони підійшли до другого вагона. Першою вийшла жінка з дитиною і чималою кількістю чемоданів. За допомогою провідника, випробовуючи терпіння пасажирів, жінка повільно вибиралася з тамбура.
Потім на поручні виходу з’явилася рука із знайомими літерами «ТАНЯ». Баскакова посміхнулась і торжествуюче подивилася на Нікітіна, який стояв поруч. Її погляд ніби говорив: «…Бачите, це він, Гриша! Та хай вас не засмучує ваша помилка, Це добре, що приїхав він, а не той, кого чекали ви!» Глянувши знову на руку, Таня побачила дрібне рудувате волосся, що вкривало тильну частину руки. «Дивно, — подумала вона, — я раніше ніколи його не помічала».
Коли жінка зняла останній чемодан з приступки вагона, Ладигін ступив уперед, і Таня, посміхаючись, рушила йому назустріч. Ну, звичайно, це був він! Та ось Ладигін підвів очі і, ковзнувши по ній байдужим поглядом, зійшов на перон. Це був Гриша, але очі… Чужі, невиразні очі, схожі на дві краплі мильної води, примусили її насторожитись. Він не впізнав її. З рюкзаком за плечима, зв’язаними лижами і чемоданом у руці, приїжджий пройшов мимо, оглядаючись на всі боки.
— Хто тут інженер Ладигін? — голосно спитав Нікітін.