Буремні дев'яності
Шрифт:
— Чому це жінка завжди повинна рахуватися з чоловічою природою? — сердито запитала Саллі. — Одне діло, коли ти сама йдеш назустріч і хочеш мати дитину. Ну, а якщо ні? Якщо в тебе вже й так їх двоє чи троє? Я вважаю, що це нечесніо з боку чоловіків — зловживати своєю перевагою в подружньому житті і так… так пригнічувати жінку.
Марі бачила, що Саллі переживає якусь душевну травму. Марі та Саллі дуже любили одна одну, але обидві були стримані й не часто ділилися своїми інтимними секретами. Марі мимовільно подумала, що, певне, містер де Морфе все-таки якось причетний до нервозного стану її подруги.
Марі знала, що, коли Морріс був на півночі, про місіс Гауг та Фріско
І Саллі, міркувала далі Марі, хоча й віддана Моррісу і пам’ятає про свій обов’язок, все-таки не зосталась байдужа до містера де Морфе. Вона мов та жінка із старовинної легенди: день і ніч її переслідує голос демона-спокусника, серце її рветься до нього, але вона пече хліб, варить пиво і народжує дітей своєму чоловікові.
Марі хотілось, щоб її люба Саллі не була така простодушна. Бо ж вона така наївна та лагідна, незважаючи на весь свій на диво тверезий розум і на стійкість та мужність. П душевна чистота й недосвідченість роблять її беззахисною перед Фріско, немов голубку, що потрапила в сильце холоднокровного ловця. Марі хотілось вилікувати Саллі від усіх ніжних почуттів до містера де Морфе, і вона старалась, як могла: висміювала його численні романи з приїсковими дамами, його безглузде чванство своєю «шляхетністю».
Чуйність та турботи Марі полегшили Саллі останні тяжкі дні перед пологами. Повернулася, як завжди, Калгурла і взяла на себе всю хатню роботу. Місіс Моллой приймала дитину. Марі готувала для постояльців і бурхливо раділа, дивлячись на немовля, що лежало біля материної груді.
До свого найменшого сина Морріс виявляв значно більше уваги, ніж до перших двох; він сам обрав йому ім’я — Лоуренс — і забажав, щоб зменшено його звали Ларрі, як Моррісового старшого брата. А Саллі тільки сказала: вона так звикла родити дітей, що для неї це вже не подія. Вона просто раділа, що всі прикрості та болі позаду, що скоро вона встане і з новими силами клопотатиметься по господарству.
Дік все ще хворів, і Саллі непокоїлась за нього більше, ніж за новонародженого. Ларрі вона теж годувала сама, й, за висловом місіс Моллой, він був славний хлопчина, хоч Том з’явився на світ опецькуватішим і ще кращим. Том взагалі був улюбленцем місіс Моллой, і вона ніколи не пропускала нагоди нагадати про це Саллі, можливо, тому, що Саллі була надто захоплена Діком, і Терезі здавалось, що Тому вона приділяє не досить уваги.
Морріс усе ще бурчав на постояльців Саллі. Вона зовсім себе заганяла, годуючи та обпираючи таку зграю, казав він, і взагалі вся ця справа не варта заходу. Саллі відповідала, що, звісно, добре було б жити самим, без сторонніх, але що вдієш, треба потерпіти, доки похоронне бюро почне давати сталі прибутки. А зараз Морріс не міг ще самостійно утримувати сім’ю, до того ж Саллі пам’ятала про свою заборгованість Дінні, вважаючи своїм обов’язком регулярно сплачувати йому оренду.
Спочатку Морріс давав Саллі два або три фунти стерлінгів щотижня. Але згодом він нерідко став забувати приносити їй гроші або ж посилався на те, що цього тижня в нього були непередбачені
Проте Саллі дізналась, що Морріс далеко не всі вечори працює у своїй майстерні, як вона гадала, а частенько грає у покер у «Західній зірці» і що він дуже погорів на останньому падінні цін на біржі.
Морріс сказав, що наука пішла йому на користь: тепер він так легко не попадеться на гачок з цими акціями! Але хто міг встояти проти спокуси заробити легкі гроші, коли акції рудників почали швидко підніматися вгору? Хто міг подумати, що чутки про вичерпання окислених руд поширяться з такою швидкістю і викличуть такий переполох на біржі?
Саллі чудово розуміла, як кортить кожному спробувати щастя на біржі чи аукціоні, коли все місто спекулює на акціях. Але їй треба думати про дітей, вона не може, розраховуючи на удачу, легковажити єдиним надійним засобом прогодувати їх — надто великий риск. Ні, ні, не можна покладатись на Морріса, казала собі Саллі, треба держати постояльців, аж доки він твердо не стане на ноги.
Колишня енергія та життєрадісність знову повернулись до неї, і вона швидко прибрала дітей до рук, навела в домі порядок.
— Ти справжня чарівниця, люба! — захоплено вигукувала Марі. — Просто збагнути не можу, як ти примудряєшся переробити стільки роботи.
— Я й сама не можу цього збагнути, — відповідала Саллі.
Іноді діти зчиняли страшенний лемент всі водночас і саме тоді, коли матері ніколи було глянути вгору. Або ж зненацька налітав ураган, зривав з вірьовок щойно випрану білизну й жбурляв її в пилюку, на землю. Часто-густо бувало й таке, що не встигне Саллі поприбирати в кімнатах, як все вже знову притрушене рудим порохом. А втім, Саллі казала, що легко справляється з роботою, коли при ній Калгурла. Калгурла допомагала прати та прасувати, шкребти підлогу та мити посуд. Саллі з острахом чекала перших дощів — вона знала наперед, що Калгурла одразу втече до своїх і вся робота ляже на неї одну.
Відкриття залізниці привело до бурхливого зростання населення Калгурлі, і нестача води стала відчуватися ще гостріше, ніж будь-коли.
Та ось до міста за дорученням уряду прибув інженер О’Коннор, і Саллі вже мріяла про «ріки чистої води, що потечуть через приїски», як обіцяв прем’єр-міністр сер Джон Форрест.
Із скупченням населення в місті різко посилилась небезпека пожеж та епідемій тифу. Лікарня була переповнена тифозними хворими, а пожежі стали звичайним явищем, і калатання дзвона на сполох — постійним кошмаром літніх ночей. Цілі квартали жилих будинків та крамниць вигоряли дотла. Води було надто обмаль, щоб марнувати її на вогонь, і ненароком перекинута гасова лампа часто залишала без житла та майна десятки сімей, завдавала величезних матеріальних збитків торговцям. Жителі вимагали проведення в місті електрики, щоб покінчити з «гасовим дияволом».
Лише на центральних вулицях тьмяно блимали поодинокі ліхтарі, й освітлення міста та приміських доріг ставало невідкладним завданням. На Боулдерському шосе грабували й душили людей, і всі казали, що це справа рук тієї потолочі, що після відкриття залізниці насунула до міста. Але заходи по упорядженню міста все відкладалися та відкладалися, і причиною цьому були тривожні чутки про рудники Золотої Милі. Одне за одним надходили повідомлення, що золото в цих рудниках примхливе, що воно то з’являється, то таємниче зникає, поступаючись місцем бідним, малоцінним рудам. Акції падали, проте оптимісти не здавались. Ті, хто добре знав приїск, відмовлялися вірити, що всі рожеві надії на процвітання Калгурлі можуть лопнути, мов мильна бульбашка.