Буремні дев'яності
Шрифт:
Ображена і приголомшена до глибини душі, Лора тільки мовчки витріщилась на подругу..
— Саллі! — нарешті вирвалося в неї. — Як ти можеш таке говорити?!
— Я кажу правду, — відповіла Саллі.
Лора кинулась до дверей і покликала Еме. Та, як завжди, не хотіла припиняти гру з хлоп’ятами, пручалась і верещала мов різана, поки мати волоком тягла її геть. Лора не промовила більше жодного слова, а Саллі не могла змусити себе взяти свої слова назад, ні вибачитись.
Відчуженість між ними тривала досить довго. Зустрічай чись на вулиці, вони віталися, мов випадкові знайомі. Іноді Саллі бачила, як Лора їде в колясці
РОЗДІЛ LIII
Старателі немало попосміялися з «бунту, що ледве не бухнув», як писали газети, хоч, по суті, їм було не до сміху, коли сер Джон Форрест відхилив вимоги їхнього комітету й відмовився виступити перед депутацією, що представляла десять тисяч старателів.
Це сталося, тоді, коли сер Джон мав побувати проїздом у Калгурлі і Спілка захисту старательських прав вирішила домогтися побачення з ним. Дінні любив згадати події тих днів, гортаючи старі газетні вирізки та пересипаючи свою розповідь стриманим смішком. Кілька міністрів їздило в Мензіс на відкриття залізниці, і прибуття спеціального поїзда з ними очікували в Калгурлі десь до обіду.
Напередодні, відмахавши по двадцять миль, сюди причалапали сотні людей з приїсків Булонга. Гірники та старателі сходилися в Калгурлі з усіх довколишніх таборів. Понад тисячу чоловік прибуло з Кеноуни. Коли вони стали колонами біля вокзалу, щоб показати урядовій верхівці, які сили підтримують протест проти «десятифутової поправки» та арештів старателів, вони навіть у гадці не мали порушувати порядок, їхні керівники ручилися начальнику поліції, що ніякого бешкету не буде.
Але перед самим прибуттям поїзда натовп так щільно заповнив привокзальну площу, що поліції довелося розчистити для сера Джона прохід і поставити вздовж нього кінних поліцейських. На всьому шляху від вокзалу до готелю Уїлкі, де мала відбутися зустріч комітету старателів з сером Джоном, хвилювалося людське море. Тут були не тільки старателі, а й прості городяни та інший різношерстий люд: і члени міської управи, і мирові судді, і жінки з дітьми, й тубільці та афганці, і дівчата з домів розпусти та шулери з картярських кубел. Всі вони, змішавшись в одну купу, стояли під палючим промінням сонця у хмарах рудої пилюки, що здіймалась від кожного їхнього поруху, і, знемагаючи від спеки, терпляче очікували появи прем’єра. Схвильовані; сповнені пекучої цікавості, вони вголос судили-рядили про те, чим може закінчитися ця зустріч.
Був час, коли Джон Форрест, відомий мандрівник, який чудово знав країну, користувався великою популярністю. Про нього казали, що, незважаючи на недавно одержаний титул, старий Джон нітрохи не змінився і залишився тим самим грубуватим добряком, котрий міг зупинитися на вулиці і запросто погомоніти з першим-ліпшим рудокопом чи старателем. Але останнім часом стали подейкувати, що сер Джон страшенно завеличався, мовляв, бачте, яке він цабе, — уся влада у нього в руках, — і що він гадає, ніби може розпоряджатися приїсками в інтересах жменьки аристократів з Півдня та промислових магнатів.
Всі з нетерпінням чекали — що ж він скаже? Чим відповість на вимоги старателів? Чи пообіцяє він — як сподівалися ті, хто
Коли в прохід, залишений для сера Джона, забрів чийсь заблуканий цап, по натовпу прокотився регіт.
— Що то за один?
— То Уїттенум!
Навіть поліцейські не могли втриматись від сміху, спрова джуючи геть злощасного цапа.
Містеру Морану настійливо радили відмовитись від свог наміру зустріти прем’єра і супроводити його до готелю.
Дінні розповідав, що він попереджав Морана: «Старателі почнуть свистіти, як тільки побачать вас, а сер Джон може. подумати, що то свистять на його адресу. Ми зовсім не хочемо гладити його проти шерсті і з самого початку зіпсувати всю справу».
Потім розповідали, ніби саме Моран перший вихопився з привітанням на честь сера Джона, коли той вийшов з вагона, й у відповідь на це одразу залунали глузливі вигуки ті свист. Джон Форрест, далебі, не звик до таких зустрічуй і дещо розгубився. Однак він скинув капелюха, посміхнувся і в супроводі приїскового інспектора, поліцейських чинів. членів старательського комітету пройшов крізь галасливий натовп по розчищеному для нього коридору.
Члени комітету розповідали потім, що розмова почалася досить дружелюбно, хоч сер Джон був зовсім не в гуморі, коли піднявся сходами в спеціально відведений для цієї розмови номер в готелі Уїлкі. Внизу, під вікнами, хвилювався й галасував нетерплячий натовп. Один з членів комітету вийшов на балкон і звернувся до старателів з закликом зберігати порядок і не дозволяти окремим крикунам вносити безладдя в цн миролюбну демонстрацію.
Два члени міської управи, Бірн та Раттер, ознайомили сера Джона із станом речей, який склався внаслідок подій на руднику Айвенго та внесення «десятифутової поправки». Їхні слова, здавалось, справили на нього враження. Сер Джон признався, що тепер він бачить цю справу зовсім в іншому світлі. Він, мовляв, на два місяці виїздив з країни і ще не встиг обговорити цього питання з міністром. Це звучало майже як вибачення, але потім він додав:
— Проте я не маю жодного сумніву в тому, що міністр вважає цю постанову правильною, і я, коли ви дозволите мені висловити мою особисту думку, також вважаю, що поправка, яка встановлює граничну глибину для старательських розробок у десять футів, — правильна поправка.
Комітет старателів досить рішуче висловив свою незгоду з сером Джоном.
— Я мав на увазі, що ця поправка законна, — поквапився застерегтися сер Джон. — І гадаю, що верховний суд не знайде в ній порушення діючого законодавства. Міністру надаються великі повноваження у виданні постанов, що регулюють золотодобування.
Коли Мік Меньйон прямо заявив прем’єрові, що Спілка захисту старательських прав вимагає відміни поправки і звільнення з в’язниці старателів, сер Джон, загнаний на слизьке, вже не намагався грати в люб’язність. Він був явно збитий з пантелику, проте не здавався.