Буремні дев'яності
Шрифт:
— Наші вельмишановні законодавці більше клопочуться про охорону своєї власності та своїх класових інтересів, ніж про захист прав населення приїсків, — з обуренням сказав Меллокі О’Дуайр. — Старателі не порушували закону, та, незважаючи на це, їх відірвали від сімей, позбавивши шматка хліба, і їм довелося зазнати всіляких принижень та знущань в ім’я того, щоб навчити власті правильно тлумачити закони, які вони самі ж видають. Хіба ж це не ганьба, що трудящий люд повинен розплачуватись за беззаконня властей, а справжніх злочинців ще винагороджують за те, що зірвалися їхні злочинницькі наміри!
Обурливе рішення парламенту штату викликало
Серед Дінниних газетних вирізок була одна з «Західного аргуса», в якій говорилось:
«Постанова Верховного суду ясно показала, що в справі з синдикатом Айвенго щодо старателів було вчинено жорстоку несправедливість. Одначе зовсім не старателі, а грабіжницькі промислові компанії одержали від послужливого уряду відшкодування збитків. Уряд спромігся знайти дві з половиною тисячі фунтів стерлінгів для того, щоб здійснити цей кричущий акт беззаконня, хоч в той же час у відповідь на запит, чому службовцям лікарень, телефонних станцій та інших комунальних установ зрізується й без того мізерна платня за їхню працю, він посилається на відсутність коштів».
Утиски старателів посилили невдоволення властями. Населення приїсків розуміло, що право старателів на добування розсипного золота становить основу добробуту краю, бо рудне золото, яке добували промислові компанії, пливло в Перт або за океан, збагачуючи іноземних власників акцій.
Крамарі й трактирники, фургонники й підрядчики, не кажучи вже про старателів та рудокопів, — одне слово, всі, чиє існування залежало від подальшого розвитку приїскових міст, що виросли серед пустелі, були обурені тим, як політичні верховоди Півдня, нехтуючи їх інтереси, силкувались прибрати до рук всю золотодобувну промисловість країни. Старателі та рудокопи перші відкрили далекі невивчені області й принесли багатство штату, що був на межі банкротства. Чимало розмов було вже про те, що приїски повинні брати участь в управлінні країною відповідно до свого економічного значення та кількості населення.
На зборах і мітингах протесту проти нового закону дедалі частіше зачіпалось питання про те, що населення приїсків обмежене в своїх виборчих правах. Висувалися вимоги про розширення виборчого законодавства, перерозподіл депутатських мандатів, про пряме представництво від робітників у парламенті та оплату членів парламенту. Дінні сам виступав на багатьох таких мітингах.
— Тринадцять виборчих округів, — казав він, — посилають до парламенту тринадцять своїх представників; а виборців у цих округах в три з лишком рази менше, ніж у самому тільки Калгурлі чи Боулдері.
— В двох південно-західних округах є тисячі голів худоби й всього лиш півтораста душ виборців, — казав Меллокі О’Дуайр. — Проте ці округи мають двох представників у парламенті — точнісінько так само, як Калгурлі та Боулдер, де є шість тисяч виборців, але всього лиш пара корів та один віл на всю округу.
— Та хто рахується з населенням приїсків? Ось худоба в Кімберлі. — то інша справа! — заявив Дінні на одному з мітингів. — Виходить так, ніби воли та корови пишуть для нас закони. Отож і не дивно, що уряд має змогу всіляко утискувати старателів. Але я певен, що населення наших приїсків не буде далі цього терпіти. Правильно каже Меллокі О’Дуайр: «Ми вимагаємо самоврядування для приїсків!»
Сер Джон Форрест
Вже багато років мрія про об’єднання всієї Австралії в єдину національну державу жила в серцях людей, які любили свою країну. Все більше голосів виступало за об’єднання окремих, номінально незалежних один від одного штатів у федерацію. На з’їзді представників усіх штатів було ухвалене рішення — підтримати ідею створення федерації. Коли Новий Південний Уельс шляхом референдуму висловився на користь федерації, сер Джон Форрест пообіцяв провести референдум і серед населення Західної Австралії. Проте він усіма силами чинив опір створенню федерації і під тим чи іншим приводом зволікав проведення референдуму.
Всі розуміли, що за цим криється прагнення консервативної меншості — великих землевласників Західної Австралії — втримати в своїх руках контроль над недавно відкритими багатствами краю. Така перспектива не обіцяла нічого доброго населенню приїсків. Воно висловилось за федерацію, оголосивши сера Джона зрадником загальнонаціональних інтересів Австралії. Думка про виділення приїсків у самостійний штат і включення його до складу федерації одразу пустила глибоке коріння й дістала найширшу підтримку населення.
Разом з тим, як боротьба старателів за свої права набирала дедалі ширшого розмаху й ставала запеклішою, Саллі все глибше й глибше поринала в цю боротьбу. Вона відвідувала мітинги та збори, виходила під час демонстрацій з дітьми на вулицю й вітала демонстрацію. Вона годувала в себе багатьох старателів і невтомно бігала по місту, збираючи серед крамарів та трактирників гроші для сімей ув’язнених. Морріс ніяк не міг збагнути, чому його дружина з таким самозабуттям віддається цій справі, й не раз висловлював своє невдоволення.
— Угомонися, Саллі, — бурчав він. — Чого ти так близько береш до серця всю цю історію?
— Що ти хочеш сказати? — спалахувала Саллі. — По-твоєму, я мушу сидіти згорнувши руки, коли в нас на очах чиниться таке беззаконня і людей кидають у в’язниці тільки за те, що вони захищають свої права?
— Знову завела своєї, — огризався Морріс. — Я ж тільки кажу, що ти вже просто падаєш з ніг через оті мітинги та збирання грошей.
— Господи милосердний! — Саллі страшенно втомилась і відчувала, що їй важко розмовляти спокійно.;— А хіба ж ці люди не робили мені добра, коли я була в біді? Ну зрозумій, Моррісе, як же я можу тепер не допомогти їм, коли це в моїх силах? Та й борються вони не тільки за себе, а за всіх нас, за всіх, хто живе на приїсках.
— Знаю, знаю, — буркнув Морріс. — Я допомагаю старателям грішми, і з нас цього досить.
— Ні, не досить! Ми повинні зробити все, що тільки в змозі зробити, — палко заперечила Саллі. — Дінні каже, що це підлість і боягузтво — сидіти отак, заховавшись у своїй норі, і спокійно спостерігати, як інші борються за тебе.
— Тобі важливе тільки те, що каже Дінні, а що кажу я — начхати.
— І що ти, Моррісе, мелеш? — Саллі лагідно усміхнулась, бажаючи пом’якшити мимовільну образу. — Але ж у Дінниних словах таки є правда, й від неї не втечеш.