Буремні дев'яності
Шрифт:
— Вайолет, люба, не говоріть цього! — утішала дівчину Саллі. — Ви не повинні втрачати надії. Ви молода ще…
— Але досить стара, щоб починати кар’єру оперної співачки, — з болем промовила Вайолет. — Та й двері Мельбурнської опери для мене закриті назавжди, бо я самовільно пішла звідти. І якби навіть мене й узяли назад, я вже не зможу поїхати: мамі одній справді не впоратися з півдюжиною дітлахів, хоч би вона перервалась. Ні, певне, мені доведеться сидіти тут і розносити пиво, тоді всі будуть щасливі. Така моя доля.
Фріско повернувся, щоб забрати Вайолет. Його кінь прийшов першим, і він страшенно радів.
— Ходімте з нами, місіс Гауг, відсвяткуємо перемогу! —
Саллі відмовилась: вона обіцяла Моррісу почекати його тут; але вона розуміє, що не повинна більше позбавляти містера де Морфе товариства його «чарівної супутниці».
Юна особа, що виступала під руку з Фріско, держалася дуже впевнено. Висока, струнка, в елегантному темно-блакитному платті — під колір її очей.
«Сцена навчила її цьому самовладанню і невимушеним манерам», — подумала Саллі. На Вайолет, мабуть, не справляло ніякого враження те, що її супроводить містер де Морфе, в той час як Фріско явно не міг приховати радості, що з ним така блискуча дама.
«Її серце, її душа глухі до всього», — думала Саллі. Кожною клітинкою свого єства Вайолет поринула в мрію стати співачкою. Це і рятувало її завжди: багно, серед якого вона жила, не приставало до неї. А тепер її присилували знову повернутись до цього життя, розбивши всі надії. Чи зможе вона, поховавши свою мрію, залишитись сама собою?
Як могла мати Вайолет змусити дочку повернутися за стойку приїскового шинку, коли перед нею відкривалось таке блискуче майбутнє? Ні, Вайолет вже не вирветься звідси. Саллі здавалось, що над дівчиною тяжить прокляття. Життя приїску засмокче її, і вона житиме так, як живе весь оцей жадібний до видовищ натовп, що зібрався на верхогони. Бідолашна Вайолет! Адже її душа завжди тужитиме за чимось більшим і вищим.
Чи пощастить їй знайти в житті що-небудь, що могло б замінити їй радість творчого вираження свого «я»? Зрештою, вона — дитя приїсків. Вона почуває себе мов риба у воді серед цієї куряви та спеки, в товаристві грубих і часто п’яних чоловіків, — байдуже, чи то рудокопів, чи управляючих рудниками. Зараз вона — зірка приїску; але блиск її тут швидко може потьмяніти, Вайолет висохне і змарніє, злидні й турботи висмокчуть з неї всі сили, або погладшає, обрезкне, стане брудна, неохайна, — одне слово, буде такою, як більшість жінок на приїску, чиє існування залежить від заробітку чоловіка, а той, в свою чергу, залежить від золотих розсипищ, рудників, коливань курсу акцій…
Ясний, прозорий, блакитний ранок перейшов у сліпучо-яскравий полудень, потім, коли стало хилитись до вечора, почало парити. Курною біговою доріжкою без упину проносились коні; перед очима сп’янілих від азарту глядачів миготіли, немов у калейдоскопі, червоні, блакитні, рожеві, пурпурові, зелені і жовті куртки жокеїв. Ось так промайне і цей день — єдиний святковий день у сумовитому плині одноманітних приїскових буднів.
Перед останнім заїздом на іподром налетів пиловий вихор. Жінки, побоюючись зливи, просили чоловіків одвезти їх скоріше додому. І ось потік екіпажів ринув назад до міста; але дощ наздогнав їх у дорозі, наздогнав він і багатотисячний натовп, що брів обіч дороги, — старателів і рудокопів, їх дружин та дітей. А втім, ніхто не нарікав на зливу, опріч жінок — в тому числі й Саллі, — чиї обнови були попсовані. Чоловіки, яким поталанило виграти на верхогонах бодай кілька шилінгів, були задоволені: щасливий день, казали вони, і дарма, що при цьому вилетіло з кишені кілька фунтів стерлінгів… Зате вони розважили душу, весь час були там, на скаковій доріжці, й, забувши про все на
Всі знали, що в заїзді на головний приз приїску бере участь кінь старого Белчера, точніше, його сина, і всі знали старого Белчера.
— Хлопці дружно ставили на Самородка, — розповідав Дінні. — Він прийшов третім, і букмекери аж завили, коли суддя оголосив його переможцем. Але старий Белчер стояв на своєму. «Хто судить ці верхогони? Я чи ви? — наїжився він. — Так от я й кажу, що Самородок виграв приз».
Один хлопчина з Боулдера — його забрали з школи й натренували до верхогонів — теж пошив у дурні букмекерів.
— Молодий Біллі — спритне хлоп’я і добрий їздець. Він мав скакати на «темному конику» з приїскової стайні, — сміючись, розповідав Дінні. — Але букмекери обробили тренера, і той наказав Біллі, щоб він не приходив першим. А це для хлопця — удар. Ще б пак: адже він вперше брав участь у верхогонах ї нахвалявся своїм шкільним товаришам, що неодмінно виграє. На коня спершу ставили один проти десяти, і букмекери ніяк не могли второпати, чому перед самим заїздом на них налетіли хлопчаки з дво- і п’ятишилінговими ставками. І, звичайно, кінь молодого Біллі прийшов першим!
РОЗДІЛ LXVI
Дінні й Олф всіляко уникали один одного від часу подій на Айвенго. Вони стали немов чужі; здибавшись на вулиці чи в трактирі, ледве віталися кивком голови, й обличчя їхні при цьому кам’яніли. Обидва тяжко переживали розрив, та Олф знав, що Дінні ніколи не простить йому, що він пішов проти давніх товаришів, коли вони піднялися на боротьбу за свої права. І Олф з головою поринув у роботу на руднику Золоте Перо.
— А справи на руднику були дуже кепські, коли я став до роботи, — розповідав Олф Моррісу. — Видобутку майже ніякого, звітність заплутана так, що сам чорт не розбереться.
Педді цілком поклався на Олфа, погодився з його проектом розширення та реорганізації робіт, проте заявив, що не дасть грошей на кріпильний ліс і машини, поки не підніметься курс акцій.
«Мій хазяїн!» — казав про нього Олф, і в очах у нього спалахували глузливі іскорки. А втім, він не без подиву розповідав, як цей безграмотний, але хитрий молодик намагається опанувати справу управління рудником.
Олф сам навчився всього, що він знав, спілкуючись з гірничими інженерами, геологами та металургами, читаючи книжки, які вони йому давали, й обговорюючи з ними всі процеси промислового видобутку золота. Педді займався самоосвітою за тим же методом. Коли Олф прийняв на себе управління Золотим Пером, Педді був майже неписьменний — ледь міг надряпати на папері своє ім’я. А тепер Педді вивчав бухгалтерію та господарський облік і накидався на будь-яку книгу з фінансових питань, яка лиш потрапляла йому до рук. Протягом усього року Олф, працюючи на руднику, допомагав Педді в його навчанні.
Впертість, з якою Педді корпів за найважчими проблемами банківської справи та фінансів, здоровий розум і здібності, які він виявляв при цьому, вражали Олфа. Педді завжди знав, що слід відкинути і що можна застосувати на практиці, але рішуче відмовлявся витрачати час на геологію та металургію.
— Це не для нас писано, Олфе, — казав він. — Нехай цим займаються спеціалісти. Може, нам коли-небудь знадобляться й спеціалісти, але поки що вони надто мало обізнані з нашими приїсками.