Буремні дев'яності
Шрифт:
— Він дуже давно не мав практики, — посміхнулася Саллі. — А зараз, певне, вважає за свій обов’язок показати господарям, що вміє поводитись у вишуканому товаристві.
Саллі тривожило, що Морріс ніяк не може знайти собі роботу, — хоч яку-небудь, аби їм перебитися у цей скрутний час. Становище справді було жахливе. Ураган подер намет на шмаття, а погода стояла холодна, вітряна. Вночі та ранками над рівниною завивав пронизливий вітер, і рудокопи, повертаючись з нічної зміни, щулились у своїх благеньких куртках. В таку пору року, казали вони, щонаймиліша справа — бути під землею: вісімдесят градусів спеки,
Навіть коли б пощастило роздобути інший намет, Саллі все одно не наважилася б жити в ньому з дитиною в таку негоду. Але разом з тим, проживши близько двох тижнів у Брайрлі, вона зрозуміла, що зловживати їхньою гостинністю далі також не можна. І Саллі сушила собі голову, не знаючи, що ж робити, де знайти притулок.
Можливо, Лорі й хотілося виявити щиру гостинність, але в її затишній господі було тепер таке безладдя і така тіснота, а в їдальні перед каміном завжди сушилася така купа пелюшок, що це починало її дратувати. Саллі прала хазяйці усе дитяче й намагалась, чим могла, допомагати їй; та Лора воліла робити все сама. Вона цілими днями щось варила, чистила, прибирала, зробилася метушливою і далеко не такою привітною, як попервах.
Калгурла втекла в чагарі наступного ж ранку після грози. Для її племені настав добрий час полювання, і хто його знає, коли вона тепер повернеться.
— Від тубілок тільки того й чекай, — сказала Лора. — Жодній з них не можна вірити.
Але Саллі вважала, що вона краще розуміє причину втечі Калгурли.
Калгурла бачила, що в домі Брайрлі їй не дуже-то раді. Лора не могла побороти своєї неприязні до темношкірих. Вона кривилась, коли Калгурла заходила в хату, і не дозволяла їй підходити до Еме, хоч Саллі й запевняла, що Калгурла напрочуд добра нянька.
По обіді, коли Лора відпочивала, Саллі забирала дітей на прогулянку. Умостивши їх обох на дерев’яний возик — подарунок юних Моллой Дікові, — вона іноді йшла з ними провідати місіс Моллой. Молодше покоління сімейства Моллой, якщо воно було вдома, враз збігалося до возика, щоб помилуватись маленькою Еме. Вони ніколи ще не бачили такої гарненької дівчинки. Круглощока й рожева, мов лялечка, завжди чистенька й весела, вона лежала у білосніжній піні тонкого мережива. Але Тереза Моллой жалісно зітхала, дивлячись на Еме.
— Надто воно ніжне для тутешнього краю, — стурбовано казала вона. — Наберуться вони з ним горя влітку. Зате оцей шибеник, — з посмішкою кивала вона на засмаглого Діка, — це наш, приїсковий. Цьому ніщо не страшне.
Коли Саллі сказала Олфу, що на кінець тижня вони виберуться з його дому, той навіть слухати про це не хотів.
— Заждіть хоча б, поки Морріс влаштується на роботу, — умовляв він Саллі. — Мені б дуже хотілося що-небудь для нього зробити. Але на Мідасі немає вакансії, а наше правління, сто болячок йому в печінки, знов і знов вимагає скорочення видатків.
— Ви дуже люб’язні, Олфе, — з ваганням сказала Саллі, — але ми більше не можемо завдавати вам клопоту.
— Дурниці! — відрубав Олф. — Навпаки, нам приємно, що ви в нас живете. Так я кажу, кохана?
— Авжеж, — відгукнулася Лора досить пісним голосом.
— До того ж, — вів далі Олф, ніби вибачаючись перед дружиною, — це просто дрібниця порівняно з тим, що зробили для мене ви. Ніколи я
Дінні, що завітав до них того вечора, почув кінець розмови.
— І мене теж, — засміявся він. — Пригадуєш, Олфе, як я гасав, висолопивши язика, по всьому Південному Хресті та намагався виканючити в кого-небудь п’ять фунтів у той день, коли Арт Бейлі приволікся з першим золотом з Кулгарді? Ми вже втратили надію рушити в похід, коли це приходить місіс Гауг і каже: «Я можу позичити вам п’ять фунтів, містер Квін. І вам також, містер Брайрлі».
— Правильно! — зареготав Олф. — І які то були золоті слова, га, Дінні?
— До речі, ти повернув місіс Гауг ті п’ять фунтів? — спитав Дінні.
— Ах, нехай йому всячина, здається, ні…
— І я так само, — посміхнувся Дінні. — Бачите, місіс Гауг, які ми негідники перед вами. Навіть жодного разу не згадали про той борг!
— Я теж, — весело сказала Саллі.
Але наступного ранку Дінні заявився до неї, щоб обміркувати, як він висловився, «одну ділову пропозицію».
Він привіз трохи грошей з Дарлота, сказав Дінні, і хоче вкласти їх у якесь солідне діло. Одне слово, йому запало в голову побудувати будинок. Не такий шикарний, як Олфів, але просторіший, щоб у ньому можна було відкрити пансіон. На приїску до зарізу потрібні кімнати з харчами, і якщо тямуща жінка візьметься хазяйнувати в пансіоні, ця справа, безперечно, окупиться. Та й самому Дінні хочеться вже мати власний куток, щоб було куди повертатися з розвідок; ділянка під будинок у нього вже є: він купив оце днями клаптик землі в одного старателя, якому притьмом знадобилися гроші.
Саллі догадувалась, що метою цієї «ділової пропозиції» було дати їй хоч якесь пристановище, але, подумавши, вирішила згодитись, сподіваючись, що Дінні на цьому не постраждає. Вона пішла з ним подивитись на його клапоть землі, що був на півдорозі між Хеннаном та Боулдером. Вони обміркували план будинку, обрали для нього найзручніше місце — трохи відступившись від дороги, щоб перед ганком посадити квіти, а за будинком розвести садок.
Присівши навпочіпки, Дінні накреслив на піску щось схоже на довгу вузьку коробку; далі прималював до неї веранду та зобразив шпалери, по яких у них будуть плестися виткі рослини, ба навіть виноград. В одному кінці коробки розмістяться їдальня, кухня та спальня містера й місіс Гауг. Чотири невеличкі кімнатки для постояльців матимуть вихід на веранду. Ще одну кімнату, з протилежного краю коробки, Дінні залишив для себе.
Сяючи радістю, він з найневиннішим виглядом запевняв Саллі:
— Та це ж мрія мого життя, мем, — мати нарешті власний куток! Хоч знатиму, що є де прихилити голову, якщо ви візьмете на себе клопіт з будинком. А коли Морріс вл’аштується на роботу і вам захочеться обзавестись таким котеджиком, як у Брайрлі, чи виїхати до Англії, — ну що ж, тоді ви продасте мені вашу фірму разом з усіма клієнтами.
— Та й хитрун же ви, Дінні! — не стрималась Саллі. — Але це справді щастя — мати дах над головою. Признатись, я до смерті боялась, що мені знов доведеться повертатися в намет, — ну як там жити з Діком у таку негоду? Можете бути певні, я все зроблю, щоб у мене від пожильців не було відбою. І оренду вам сплачу — ось побачите!