Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

– Я в Комарівку зроду-звіку не вернуся,- сказала Васи­лина,- хоч ви мене вбийте, а додому я не вернусь.

– А де ж ти дінешся?
– сказав Ястшембський.- В мене тобі не можна довше зоставатись. Може, в тебе є у Жу­равці або у якому іншому селі яка-небудь тітка вдова або дядина?

– Нема в мене ні тітки, ні дядини. В мене є тільки рі­дна мати, але до матері я зроду не вернуся,- сказала Васи­лина.

– То йди собі до яких-небудь людей, чи що. Вже я тобі не дозволю довго у мене служить. Незабаром я оженюся. До мене приїде молода жінка. Чи то можна тобі тут зо­ставатись, та ще з дитиною?
– сказав Ястшембський.

Василина

зблідла, як смерть. У неї під очима стали си­ні смуги. Якби вона мала силу, вона б задушила Ястше­мбського своїми руками.

– Нащо ж ви мене зачіпали, коли тепер виганяєте з своєї хати? Нащо ж я вас так вірно, так щиро кохала?
– сказала Василина, плачучи.

Василина ввійшла в пекарню й за сльозами світу не бачила. Надворі забрехали собаки. Олена кинулася до вік­на, глянула й промовила:

– Василино! До тебе йдуть батько й мати!

Василина затрусилась, кинулась у покої й через скляні двері вискочила у садок. Вона почула голос своєї матері. Той голос здавався для неї божою карою. Вона кинулась бігти, перебігла через грядки квіток, побігла садком, перелізла через тин і кинулась бігти вулицею. Для неї здавалося, що за нею хтось женеться, от-от вловить її й покарає страшною карою. Вона вибігла за село й спини­лась за останнім садком, за окопом.

Паляник і його жінка прийшли в пекарню й спитали за Василину. Олена сказала, що Василина тільки що вибі­гла з хати й побігла в покої. Паляник насмілився піти в покої, спитав Ястшембського, де ділась Василина. Ястше­мбський сказав, що вона вбігла у горницю, вискочила в двері й побігла в садок.

Паляник і Паляничиха пішли з Оленою у садок, обі­йшли його двічі кругом, перейшли вздовж і впоперек, кликали Василину, гукали. Василини ніде не було. Бідні люди догадались, що Василина од сорому ховається од них. Мати почала плакати.

– Боже мій милосердний! Коли б собі не заподіяла яко­го лиха! Ще втопиться або повіситься,- говорила крізь сльози Паляничиха.- Скажіть Василині, будьте ласкаві, не­хай вона вертається додому. Я їй лихого слова не скажу,- просила Паляничиха Олену.

Довго сиділи Паляник та Паляничиха, похиливши го­лови, а Василини не було. Вже надворі почало смеркати, вже ніч впала на землю, а Василина не верталась. З ва­жкою думою пішли вони додому й сказали, що прийдуть другого дня.

Тим часом Василина вибігла за село, минула царину й спинилась. Перед нею слалися три шляхи. Котрим шля­хом бігти? Кудою йти?
– спитала вона в себе голосно, ла­маючи руки.
– Де мені дітись, куди сховатись?

Василина стала коло окопу під садком і дивилась на шляхи, неначе хотіла в їх спитати поради. Шляхи вилися між зеленими нивами, піднімалися вгору, знов ховалися у долині, знов піднімались й тонули у далечі між житами та просами.

– Боже мій милосердний! Не дай мені пропасти. До те­бе одного здіймаю руки, тебе одного благаю,- голосила Василина й тряслась, як у пропасниці.

Вона оглянулась на царину, на село, на вулицю. По вулиці йшов якийсь чоловік поруч з молодицею. Для неї здалося, що то йдуть її батько й мати, женуться слідком за нею, от-от доженуть її, поведуть з собою у Комарівку на сором, напоказ всій громаді, поведуть у церкву, де її поставлять на коліна перед царськими вратами, перед усі­ма людьми…

У Василини запаморочилась голова. Вона ще раз глянула через царину на вулицю; чоловік та молодиця все наближаються до неї, неначе простяглись

бігти, вже бі­жать...

Вона кинулась бігти шляхом попід окопом. Проти неї виїхала з пшениці бідка. На бідці сидів Лейба.

– Добривечір, Василино! Куди це ти йдеш проти ночі?
– спитав у неї Лейба.- Може, тікаєш од пана?

Василина мовчала. Вона була бліда, як смерть. Ясні очі блищали якимсь незвичайним переляком. Лейба вмів чи­тати по людських очах, як по книжках.

– Може, ти покинула пана? Коли йдеш на заробітки, то я тобі покажу шлях,- сказав Лейба.

– Куди я піду, коли в мене копійки нема за душею,- сказала Василина.

Василина спинилась і вернулась до воза. Вона так ба­жала поради! Для неї здавалось, що вона тоне у річці, що, може, Лейба подасть їй руку і вирятує од смерті.

– Ось слухай. У мене є знайомий підрядчик на стеблі­вських фабриках, Лейзор Рабиненко. йому треба постави­ти на заводи робітників. Коли хоч, я напишу до його квит, дам тобі до рук, і вій тебе прийме, хочеш у сахарню, хочеш на суконну фабрику. Там тобі буде добре, там ти сховаєшся од кого хочеш. На фабриках багато всякого народу, та все чужого. Тебе ніхто не буде знати, хто ти й звідкіль ти прийшла. Ось на тобі квиток до Лейзора.

Лейба вийняв з кишені книжечку, написав кілька слів карандашем, видер листочок з книжки й оддав Василині. Василина простягла руку й взяла квиток. Вона добре не тямила, про що говорив їй Лейба.

– Але як же ти оце підеш? Ти не взяла з собою нічого на дорогу,- говорив Лейба.- Вернися ти до двору та забе­ри, що там маєш, та попроси в пана на дорогу харчі. Чи ти чуєш?

Василина насилу втямила, що говорив Лейба, й почала знов допитуватись у його. Лейба знов розказав їй вдруге. Василина опам’яталась.

Надворі стало зовсім поночі. Темрява додала бідній Василині сміливості.

– Як же я вернуся до двору, коли там мене ждуть бать­ко та мати?
– сказала Василина.

– Йди до двору, а я побіжу конем вперед та довідаюсь, чи пішли вони додому, чи й досі ждуть тебе,- сказав жид.

Лейба вдарив батогом шкапу й побіг у село. Василина ні жива ні мертва пішла слідком за ним. Вона дійшла до двору, а Лейба вже вертався проти неї й сказав їй, що батько й мати довго ждали та й пішли додому, а завтра знов прийдуть за нею.

Лейба вже скинув свій демікотонний шлафрок і вбрався в чорний сюртук. Він вмів підлизатись до посесора так, що посесор оддав йому два журавські ши­нки. Лейба пішов угору, вже не їздив по селах на фу­ргонах з музиками за робітниками, сидів собі у шинку й торгував горілкою. На своє місце він постановив своїх родичів, Гершка й Шулима, виписавши їх з другої губе­рнії. Гершко й Шулим оселились у Журавці, притули­вшись коло Лейби в шинках з цілими гніздами жиденят. Вони стали його помагачами й агентами. Сам Лейба зале­жав од свого вищого начальника, стеблівського жида Лейзора Рабиненка, що держав у Стеблеві підряд у заводах на робітників. Лейзор Рабиненко розпустив свої потаємні сітки на цілі губернії, мав своїх підручників на Волині, на Поділлі, в Могилівщині й Мінщині. Всі вони бу­ли повинні настачати йому робітників за плату од голови. Всі вони держали у своїх руках мужиків за довги й виси­лали безщасних людей на стеблівський й інші заводи. Це було потаємне жидівське товариство з цілою ватагою агентів, більших, менших і найменших, котрі забирали мужиків в свої руки й вертіли ними, як хотіли.