Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

– Ану, молодиці, по чарці, може, будете веселіші!
– гук­нув Ястшембський.

– Я до того торгу й пішки,- обізвалась Одарка.

– Напиймося хоча тут, бо на тім світі не дадуть,- затя­гла й собі Ярина.

Передніше випили по чарці паничі й закусили, а за паничами ковтнули по чарці молодиці. Ястшембський налив Василині вишнівки. Василина запишалась, закопи­лила губи й випила півчарки, втираючи губи хусткою. Ча­рка пішла за чаркою. В кінець усього Василина хильнула повну чарку горілки до самого дна.

Мошицький сів за фортеп’ян й заграв козачка.

Старий фортеп’ян зашипів, заклацав поодбиваними клавішами, як вовк зубами, але все-таки Мошицький виволік

з його мелодію до танців. Одарка не втерпіла й пі­шла дріботіти козачка. Проти неї стала Ярина. Скінчила дрібушки Одарка, а проти неї, неначе посипала дрібним горохом, Ярина. Одарку взяла зависність. Вона взялась у боки, підвела голову угору, підняла лице до стелі й вдари­ла тропака так дрібно, що аж склянки на столі задзвеніли. Вона тричі перекрутилась сама, вхопила Ярину за плечі й з нею ще тричі перекрутилась.

– Василино! Та йди-бо! Чого це ти соромишся!
– гукну­ла Одарка до Василини й потягла її за руку.

Василині давно вже хотілось танцювати, та вона сама якось не сміла виступити перед паничами. Тепер вона не втерпіла. В неї закрутилась голова. Музики, дим од тютю­ну, паничівські очі й брови - все вдарило разом по її не­рвах, неначе смичок по натягнутих струнах. Вона взялась пальцями за червоний хвартушок, трошки підняла його й пішла в танець. Червоні чоботи неначе літали по помості, не черкались об землю. Дрібно миготіли ноги, зливаю­чись в червоний світ блискучими іскряними скалками. Рі­вно перейшла Василина залу дрібушками. Тонкий стан не зігнувся ні на одну кришку. Плечі неначе пливли тихо. Василина держала голову гордо угору й разом з тим пи­шалась, спустивши очі додолу. Вінок з червоних та жовтих рож на голові не поворушився ні одним листоч­ком. Вінок з золотих квіток, перемішаних з сріблом, чу­дово блищав на чорних косах над самим чистим блиску­чим високим лобом і кидав золотий світ на високі чорні брови, на чудові щоки. Василина розгорілась. Одступаючи назад від Одарки, вона блиснула очима, неначе посипала по хаті іскрами. Золоті квітки на голові затрусились. З них неначе закрапала золота роса на лице, на гарячі що­ки. Василина легенько нагнула голову, швидко підвела її, ще раз блиснула очима й почала перекручуватись. Ціла хмара довгих стрічок посипалась з спини на плечі, на гру­ди, на руки. Здавалось, ніби вона заплуталась у легенькій хмарі з широких стрічок і ніяк не могла з них виплута­тись. Широкі стрічки, як павутиння, обсипали її лице, об­кручувались кругом тонкої шиї, падали на намисто, на дукачі й знов злітали, як метелики, й сідали на голові, ха­пались за плечі, липли до стану, обкручувались кругом рук червоними, зеленими гадюками. Василина вся пала­ла. Її щоки горіли. Серед хмар густого диму вона здавалась чимсь кращим, ніж проста дівчина. Здавалось, вона літала десь високо у синіх хмарах, вилася на повітрі у небі, а легкий вітер грався її стрічками та квітками...

Ястшембського розібрало. Він не втерпів, схопився з канапи й побіг до Василини, пританцьовуючи на ході зовсім по-парубоцькому, щоб вхопити її й пригорнути до себе... Щось рипнуло сінешніми дверми й вкотилось у прихожу, як копиця; за першою копицею всунулась в двері друга копиця. Обидві постаті були й справді схожі на копиці сіна вночі серед степу, зверху притрушені сні­гом. Вони стояли, як неживі, й повитріщали очі в двері, одчинені в залу...

То були дві тітки пана Ястшембського, старі панни. Старша звалась Ядвіга, а менша Юзефа. Ядвізі стукнуло сорок п’ять років, а Юзефі минуло тридцять. Вони зі­брались їхати в Богуслав до костьолу, думали заїхати туди завидна й переночувать у своєї приятельки, але їх захопи­ла в дорозі завірюха. Дорогу зовсім замело. Погонич зби­вся з шляху, довго блукав по

чистому полі, насилу зна­йшов шлях, і панни завернули на ніч до свого небожа в Журавку.

Ястшембський звелів наймитові Микиті заперти браму й нікого не пускать у двір; але Микита зрозумів так його слова, щоб не пускати тільки чужих. Він давно знав пани­чєвих тіток і був ладен одперти перед ними панські комори й льохи, не тільки ворота. Санки тихенько всуну­лись у двір.

А дикий бал саме розгорівся. Василина причарувала всіх танцями. Всі паничі стояли й роти пороззявляли. Василина крутилась по хаті з Одаркою, побравшись навхрест руками, то знов розходилась, з нею й тихо пере­ходила залу дрібушками.

Ястшембський затупотів закаблуками слідком за Васи-линою. Тоненький Хшановський й собі розохотився й став пританцьовувать, стоячи серед хати. Дим стояв у залі, хоч сокиру вішай. Ясний світ лився од свічок й світив на балет.

Ядвіга й Юзефа ввійшли в прихожу, заглянули в залу і ніяк не могли розібрати, що то воно діється в залі в небо­жа. Вони вгляділи серед зали Василину, як паву, вбрану в стрічки та квітки; вгляділи Одарку, Ярину й Олену. Всі чо­тири танцювали по залі та крутились. Обом паннам здалося, що Ястшембського нема дома, що слуги понала­зили у покої й танцюють з погоничами. Коли зирк! Проти Василини виступає Ястшембський і тупотить закаблу­ками, а там далі виплила з туману пишна постать Пруши­нського, а коло стола танцює тоненькими козиними ні­жками пан Хшановський...

Тітки пороззявляли роти. Вони полякались. В них ро­зум був такий темний, як і в сільських бабів. Їм здалось, що по степу водила їх нечиста сила й завела до себе на бал у якісь нетрі; здалось, що то танцюють не дівчата, не молодиці, не паничі, а чорти, поперекидавшись людьми. В Ядвіги й в Юзефи похололо в душі. Вони думали, що ді­дьки прискочать до них, потягнуть у танець, що вони бу­дуть танцювати до світу, а як тільки півні заспівають,- і покої, і світло, і люди щезнуть, і вони зостануться у болоті серед лісу.

– Пресвята діво Маріє!
– промовила Ядвіга й пере­хрестилась.

– Во ім’я отця й сина й святого духа! На віки віков, амінь,- перехрестилась Юзефа.

А покої й люди не щезали. Василина пливла по залі, як хмара серед неба, обзолочена світом сонця, Одарка крути­лась з Яриною, побравшись за плечі руками, а за форте­п’яном сидів пан Мошицький і грав: «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде!»

Ядвіга здалека дивилась через двері, а далі насміли­лась, підступила ближче й заглянула через поріг, висуну­вши в залу закутану голову.

Перший вглядів її Мошицький. Він сидів за фортеп’я­ном якраз проти дверей, вглядів якусь чорну копицю, зверху перев’язану білим перевеслом, крикнув і перестав грати.

Всі перестали танцювати й обернулись до дверей. В дверях стояло щось широке й чорне, за ним щось друге, ще ширше й чорніше. Обидві постаті були дуже схожі на черниць у широких мантіях та клобуках.

– Який чорт впустив оцих черниць!
– крикнув з злістю Ястшембський.- Чого вам тут треба! Хазяїна нема дома. Заїжджайте собі на ніч до попа або у шинок.

Ястшембський думав, що то вшелепались черниці, що збирають на монастир.

– Стасю, що це таке!
– гукнула Ядвіга.

– Стасю, що це у тебе за бал!
– крикнула Юзефа.

Якби з ями встали батько й мати Ястшембського і прийшли до його в гості, він не злякався б так, як зля­кався своїх тіток. В його затрусились ноги й руки. Він зблід, потім почервонів, потім знов зблід, хотів щось говорити,- язик не повертався в роті-, хотів рушити з місця, ноги не слухали його. Він стояв, як стовп, й диви­вся на дві чорні постаті з білими перевеслами на лобах.