Бурлачка

Звенигородський повіт - пишний куточок України, край садків, Шевченкова батьківщина! Пишна Шевче­нкова пісня вилинула з розкішного краю, убраного в чу­дові старі садки.

Од самого берега Росі, на південь, де Канівський повіт межується з Звенигородським, починається такий рай, якого трудно знайти на Україні. Дрібні та круті гори од самої Росі йдуть ніби крутими хвилями. По крутих горах, по глибоких долинах подекуди зеленіють дубові та грабові старі ліси. Усі села суспіль ніби залиті старими

садками, їдеш селами, неначе густими лісами: по обидва боки улидь скрізь стоять садки, наче зелені стіни. Здорові черешні та груші зовсім закривають білі, хати. Село Ке­релівка, де жив і бідував Тарас Шевченко, все потонуло в старих садках, неначе у здоровому лісі.

Які пишні села в цім краї бувають весною, коли зацві­туть садки! Одно село зовсім запало в глибоку долину і неначе потонуло в білому цвіту садків, як у молочному озері; друге стоїть на спадистій горі й красується в яблу­нях та черешнях проти сонця, неначе біле марево в про­зорій імлі. Там десь на широкій долині розлився довгий став; кругом ставка над самим берегом біліє смуга з ви­шневих та черешневих садків. Ставок блищить на сонці, неначе дзеркало, вправлене в срібні рами, закутані дорогою білою, прозорою тканкою. А там далі, серед зеленого лісу на долинці, стоїть присілок в садках,- і здає­ться, ніби серед лісу схопилось біле полум’я, а здорові гру­ші та яблуні, подекуди розкидані між зеленими грабами, стоять у цвіту, наче срібні канделябри, розкидані по лісі.

З таких пишних садків вилинув, як соловей з гаю, Ше­вченків геній, і його пісня така ж поетична, як ті садки весняної доби.

Недалеко од Керелівки стоїть маленьке село Комарів-ка. Дорога в село йде з такої крутої гори, що, їдучи, треба вставать з воза, щоб не перекинутись. Під самою горою блищить ставок. Коло ставка гребля, обсаджена вербами. В кінці греблі стоїть млин з чорними колесами. Вода ллє­ться на колеса зверху, обливає їх білою піною і дадає дов­гими пасмами в глибоку долину. Кругом ставка ростуть старі садки. Уся Комарівка зовсім потонула в садках. Ніде не видко ні хат, ні повіток. Тільки синій дим з виводів над зеленим морем показує на ті місця, де стоять хати. Густе гілля позвішувалось з тинів на улиці й зовсім позакривало хати. Тільки подекуди через листя блищать білі стіни хат, лиснять проти сонця вікна або де-не-де під гіллям сіріє клуня. Їдеш селом, і тобі здається, що їдеш лісом. Дерево в садках старе, товсте; черешні здорові, як дуби, груші - як липи, розложисті яблуні - густі, як руно.

Уся долина заросла садками, неначе повилася густим хмелем. Кругом села піднімаються спадисті гори на три боки. Гори вкриті садками, а там, вище, садки сходяться з старим дубовим лісом. Ліс обступає село, наче густа зелена хмара. Серед того зеленого моря на горбі неначе пливе в зелених хвилях нова невеличка біла церква з однією широкою банею та тонкою дзвіницею.

В Комарівці, як і в інших невеликих селах того краю, люди дуже схожі одні на других: і чоловіки і жінки однакові на зріст, високі, рівні станом. Всі люди гарні, чорняві, з темними очима. Глянеш на людей, і здається, неначе всі вони між собою брати та сестри, неначе вони народились од однієї сім’ї.

Усі хати в Комарівці чималі, чисті, з світлицями. Народ не бідний, навіть заможний. В урожайний рік садовина дає чималу користь. Комарівські люди возять чудові груші та сливи угорки до Києва, до Кременчуга й в інші степові міста і привозять додому немало грошей.

В кінці села, в самій глибині яру, де садки сходяться з лісом, стоїть хата Прокопа Паляника. Хата ховається в гу­стому старому садку. Високі черешні, густі сливи зовсім закривають її своїм гіллям. З улиці тільки видно край білої стіни та одно вікно. По дворі ростуть здорові, як дуби, груші та черешні. Хліви та повітка вкриті гіллям старих яблунь. Двір заріс шпоришем, і тільки коло пові­тки та коло ясел воли та вівці трохи стоптали землю.

Раз, після великодня, чудового весняного ранку, вся Паляникова сім’я висипала з хати надвір. Паляник порався в дворі коло воза; його жінка, Одарка, вийшла з хати і простягла руку до старого кострубатого стовбура сухої груші, де на сучках висіли горшки: вона шукала очи­ма якогось горшка. Найстарша Паляникова дочка, Васи­лина, обмітала коло порога сміття. На призьбі сиділо ря­дом восьмеро дітей, дрібних та малих. Малі діти грілись на весняному сонці й голосно щебетали, неначе пташки. Ранок був тихий, пишний, теплий. Весняне сонце зали­вало золотом ліс та садки. Пташки аж кричали в лісі. Со­ловейки аж лящали в садках.

Паляник і його жінка, і Василина, й усі діти були дуже схожі між собою. У всіх були чорні тонкі брови, блискуче темне волосся, круглі карі очі. Але найстарша дочка Васи­лина була на диво гарна. Широкий високий та білий лоб блищав проти сонця, неначе біла квітка, а на йому були ніби намальовані тонкі брови, чорні, неначе шовкові шнурки, рівно одрізані з обох боків. Під бровами блищали круглі, веселі, темно-карі очі, такі веселі, що з них неначе лилася радість, лився сміх. Тонкий рівний ніс світився на сонці, а пишні повні та чималі губи виступали вперед, неначе рожевий пуп’янок. На тонкій шиї чорнів шнурок з дукачем та червоніло дрібненьке добре намисто. На голові чорніли, аж лисніли проти сонця, дві товсті коси, перевиті червоними кісниками. Рум’янець, ледве примітний, розливався по щоках.

На улиці несподівано заграли музики. Скрипка за­дріботіла козачка, неначе пташка защебетала; друга скрипка гула на низьких струнах, а бубон гув та бряжчав, аж луна гула в лісі. На улиці заторохтіли вози, загомоніли люди, зареготались дівчата.

– Що це таке? Де це взялися музики?
– сказала Паляни­чиха.

– Чи не справляє часом хто весілля?
– обізвався до жі­нки Паляник.

– Але ж сьогодні будень,- обізвалась Василина, і її веселі круглі очі заблищали й замиготіли. Губи осміхну­лись, і, здавалось, ніби разом з губами засміялись брови на чистому лобі, засміялись круглі очі, засміялись дрібні зуби, засміялось і червоне намисто на шиї, неначе й воно зраділо.

– Це диво, та й годі!
– промовила Паляничиха й по­простувала до тину, щоб заглянути на улицю.

А музики раз у раз грали та грали десь далеко в яру, в густих садках. Решето дзвеніло та гуло, то стихало тро­шки, неначе десь грало в хаті, то знов несамовито бряж­чало та гуркало, неначе в його хто лупцював качалкою. Музики наближались до Паляникової хати. Вже було чути на улиці шум, гам! Десь далеко торохтіли кінські вози. Погоничі кричали на коней, свистіли, ляскали батогами. Коли це разом з музиками заспівали дівчата, неначе вве­чері на улиці: «І шумить, і гуде: дрібен дощик іде».

Всі Паляникові діти знялися з призьби, неначе горобці, кинулись до тину і повилазили на тин. Василина прожогом побігла до воріт.

Шум наближався. З-за вугла вилетіла пара коней, а за кіньми з’явився довгий німецький фургон. В передку си­діли музики й грали. На полудрабку стримів, як півень на сідалі, жидок Лейба, довгий та сухий, як комар, в ря­бенькому шлафроці та в чорнім картузі. Чорна борода стриміла клином уперед; довгий, сухий ніс неначе націли­вся клювати в потилицю одного музику. З полудрабка теліпались довгі кінці пояска, пришитого ззаду до шла­фрока на стані. За першим фургоном викотився з-за вугла другий. На обох фургонах було повнісінько дівчат та хло­пців. Дівчата й хлопці сиділи на соломі на дні фургонів, підобгавши ноги, обсіли й полудрабки, неначе кури сі­дало. Погоничі свистіли, ляскали батогами по конях. Панські ситі та баскі коні басували. Лейба підскакував на полудрабку, аж в його борода тряслася.