Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

– Ой гарна ж матерія!
– аж запищала одна молода мо­лодиця.- Така червона, аж очі бере в себе.

– А що? Одрізати тобі на спідницю чи на юбку?
– спи­тав Ястшембський в молодиці і вщипнув її за руку.

Молодиця запищала й захихикала, затуляючись рукавом.

– Ой, гарна ж буде спідниця! Одріжте мені, пане, хоч і на дві спідниці,- просила молодиця.

– А ходитимеш до мене на роботу ціле літо й осінь на копанку буряків?
– спитав пан.

– Їй-богу, буду, тільки одріжте,- сказала молодиця,

– Гляди ж! А як візьмеш

гостинець та підеш на роботу до другого посесора, то я не подивлюсь тобі в зуби: серед улиці здеру з тебе спідницю ще й нагайкою обшмагаю. Чуєш, молодичко!

– Ні до кого не піду,- сказала молодиця,- а, може, сестро, взяти собі хустку!
– сказала молодиця до однієї ді­вчини.- Та й гарні ж хустки! Таких хусток і в Богуславі, і в Лисянці не знайдеш.

– Я візьму собі на спідницю отого червоного,- сказала дівчина.

– То й я візьму на спідницю,- сказала молодиця.

Ястшембський одміряв аршином їм обом червоної матерії на спідниці.

Дівчата ходили од однієї матерії до другої, лапали руками, слинили крадькома й терли в пальцях, щоб спробувати, чи не одстає фарба, і вибирали собі, хто на юбку, а хто на спідницю. Василина стояла серед хати й не знала, котру матерію собі вибрати. Вона ще зроду не мала ні одної спідниці та юбки з таких чудових матерій. В неї очі розбігались од однієї матерії до другої. Вона не знала, чи взяти собі зелене, чи червоне, чи жовтогаряче.

– А ти, Василино, вибрала вже собі на спідницю?
– спи­тав її пан і вщипнув за щоку.

Василина зросла в малому селі, в лісі й не звикла до таких панських жартів. Вона одказала йому грубо, неначе парубкові.

– Гетьте! Чого це ви лізете до мене?

– Оце яка недоторкана! Чого ти так брикаєшся?
– сказав пан, сміючись, і знов вщипнув її за плече.

– Одчепіться од мене!
– крикнула Василина на всю ха­ту.

Всі в хаті засміялись.

– Оце яка ти дика! А як з тобою парубки жартують, то ти, правда, не брикаєшся?
– сказав пан.

– Оце, господи! Хіба я коняка, щоб брикалась,- знов гук­нула дико на всю хату Василина.

Парубки зареготались; дівчата затулялись рукавами.

– Гарна дівчина, та любить гедзкатись,- сказав пан,- ось я тобі одріжу на спідницю оцієї червоної матерії, то, може, ти перестанеш хвицатись.

Василина глянула на червоні розкішні квітки, розки­дані по зеленому полі, і втихомирилась.

– Ну, що? Чи одрізати на спідницю?
– спитав пан.

– Та вже ж одріжте,- сказала Василина.

– А будеш робити в мене ціле літо?
– спитав пан.

– Та вже ж буду,- сказала Василина, не зводячи очей з квіток.

Василині здалося, що ті квітки аж запахли, як на городі.

– Може, ти в мене наймешся за дробинницю? Чи вмієш курям їсти давати?
– спитав пан.

– Ще й цього не вміла б,- сказала Василина.

– Ну, то як же буде? Чи наймешся в мене, Василино?
– спитав пан.

– Як батько скажуть, то, може, й наймуся аж восени, бо тепер треба заробляти гроші на подушне; тепер батько

не пустять,- сказала Василина.

– Ну, приходь до мене з батьком восени та й ставай на службу.

Молодиці й дівчата знов осміхнулись і позатулялись рукавами.

– Як станеш в мене на службу, то я тобі ще одріжу на юбку або на керсет оцієї, матерії,- сказав Ястшембський, показуючи на високу конторку, на котрій висіла дуже га­рна матерія з червоним дрібним маком та рожами по чорному полі.

Василина глянула на ту матерію й не могла одвести од неї очей. Чудові червоні маківки неначе цвіли, як на городі, в зеленому листі, а між тими вінками вилися пере­плетені з листом червоні рожі та пуп’янки. Вона дуже лю­била квітки, стрічки та гарні матерії, а в батька не було за що справляти та вбиратись.

– Ну, а ви, хлопці! Вибирайте собі, хто шапку, а хто пояса,- сказав пан до хлопців.

Хлопці стояли коло порога і поводились багато не так сміливо, як дівчата. Ястшембський зняв шапку з кілка і насунув на голову одному парубкові.

– Що, гарна шапка?
– спитав пан у хлопця.

– Авжеж гарна,- сказав хлопець.

– Як будеш в мене робити ціле літо, то візьми оцю шапку на гостинець,- сказав пан.

– А чом же! Як дасте, пане, шапку, то буду робити, бо мій батько не хоче купувать мені нової шапки,- сказав парубок.

– Та як надінеш оцю шапку, то всі дівчата на селі подуріють,- сказав пан.

Парубок осміхнувся, скоса поглянувши на дівчат, взяв шапку й подякував. Ястшембський роздав парубкам шап­ки й пояси і замкнув контору. Василина несла в руках шматок нової свіжої матерії і не могла надивитись на неї.

Молодиці й дівчата вийшли за двір і все роздивлялись на свої гостинці. Василина пішла додому через греблю і на самоті під вербами ще раз розгорнула матерію й при­тулила до свого стану. Для неї здалося, що вона вся зац­віла квітками, як калина в лузі. Василина, йдучи через греблю, обернулась, глянула вгору, де зеленів панський садок, і їй здалося, що вся гора неначе була вкрита червоним маком та рожами. Вийшла вона за село, гляну­ла на зелене поле,- и там неначе цвіли рожі. А пишне сонце сяло на садках, на вербах, на ставку. Вода блищала, як золото. Гаряче сонце дражнило молоду душу. Ввесь світ неначе разом зацвів рожами та маківками перед очи­ма в молодої дівчини.

«Як наймуся в пана та зароблю грошей, то куплю собі десять разків доброго намиста, справлю червоні чоботи, накуплю нових квіток та стрічок, та так вберуся, що всі хлопці на селі подуріють»,- думала Василина, йдучи в Комарівку лісом.

Василина оддала батькові гроші і розказала, що посесор хоче найняти її за птичницю або й горничну.

– Не пущу я тебе в найми до панів,- сказав батько,- ко­ли хоч, то наймайся в мужика.

– А хіба ж мужик дасть їй на рік двадцять карбованців?
– сказала Паляничиха.- Дівці треба кожуха й намиста, тре­ба й на рушники дбати. Не сьогодні-завтра до неї при­йдуть старости. Нехай наймається, коли трапляється добра служба.