Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

– А справді ходім,- закричали молодиці.

Молодиці забрали свічки і повели гостей в покої. Пи­сарець сів за фортеп’ян і вдарив по клавішах. Старі клаві­ші засичали, як гусаки. Струни задзвеніли, як на ци­мбалах. П’яний писарець не грав, а просто бив дрібно ку­лаками по клавішах, де влучав. Молодиці пішли по залі козачка. Мірошник вивернувся на широкій старомодній канапі і вилупив п’яні баньки на молодиць. В залі підняла­ся курява. Струни під кулаками в писаря аж стогнали, аж квакали, а молодиці гацали по хаті, неначе де-небудь в шинку.

– Та й добре лежати на цьому сучого сина ліжку!
– гук­нув мірошник і простягся на всю

довжину канапи, як гора.
– Здається, лежав би тут до самої смерті.

Одарка дуріла без міри, вискочила на канапу і почала вибивати тропака. Василину розібрала горілка. На неї на­йшла охота до танців. Ярина вхопила її за руку і потягла в танець.

– Ото грає панський обрік в бісових молодицях,- сказав мірошник, дивлячись на танці й скоки. Надворі забрехали собаки. На улиці щось загуркотіло. Мірошник як опечений скочив з канапи. Одарка скочила з канапи на поміст так легенько, що трохи не проломила дощок, віко од фортеп’яна стукнуло. Писарець одчинив вікно і пли­гнув через вікно в садок; за ним плигнув другий писар, а мірошник, зовсім п’яний, зав’яз у вікні, зачепившись но­гою за одвірок, та й полетів сторч у квітки. Одарка зачи­нила вікно й кинулась в пекарню. Миски з варениками, тарілки, пляшки, все неначе летіло на крилах з стола під піч, під лавку. Один полумисок з варениками не потрапив утекти під лавку та вскочив у помийницю. Ситі вареники здивувались, що недавно плавали з головою в маслі, а це чогось опинились в помиях.

Василина перелякалась навіки, хапала все з стола і ховала під лавку, разом з полумиском стягла з стола скатерть і всунула в піч. Перелякана пляшка горілки скочила з стола слідком за скатеркою і покотилась по землі. На лаві зосталась писарева скрипка. Ярина вхопила її, бігала з нею по хаті, не знала, де її діти, а далі всунула в грубу в попіл.

– Борони боже, Василино! Не признавайся паничеві, бо буде нам, буде й тобі,- сказала Одарка.

Василина зблідла, як смерть, стояла, згорнувши руки, і трусилась. Вона вперве на віку вплуталась в лихо проти своєї волі і трохи не плакала.

Заскрипіли сінешні двері, затупотіли в сінях люди. Одарка вхопила свічку і вийшла в сіни. Ястшембський пі­шов до покоїв.

– Пхе! Що це так смердить в покоях? Чи тютюн, чи оселедці? Поодчиняй, Одарко, вікна!
– сказав панич.

Одарка поодчиняла всі вікна, тільки боялась одчинити те вікно, через котре повискакували писарі з мірошни­ком.

– Поодчиняй усі вікна, бо там позаду їдуть гості,- сказав Ястшембський.

Незабаром у дворі знов загуркотіла бричка і в покої ввійшли близькі сусіди Ястшембського, молоді паничі з дрібних дідичів, пан Хшановський та пан Прушинський.

Ястшембський похвалився їм, що знайшов собі таку ді­вчину-красуню, за яку ні в казках не сказати, ні пером написати. Молоді паничі зумисне приїхали подивитись на Василину. Вони жили в батьків і часто приїжджали до одинокого Ястшембського подуріти на волі.

В залі засвітили свічки. Молоді паничі позапалювали цигари, балакали та свистіли, ходячи по хаті.

Молодиці повбігали в гостинну за ділом і без діла і ве­штались по покоях. Паничі жартували з ними та жениха­лись.

– А де ж, пане Ястшембський, твоя Василина? Може, спить, зачарована в якомусь палаці серед густого лісу?
– питали паничі в Ястшембського.- Чи не можна часом її розбудити.

– Одарко! Поклич мерщій сюди Василину,- сказав пан Ястшембський.

Одарка пішла до пекарні і покликала Василину. Васи­лина не хотіла йти й опиналась.

– Та йди-бо!
– штовхала її Одарка.- Чого ти боїшся? Хі­ба вони тебе з’їдять, чи що.

Одарка упхнула Василину в залу. Василина стала коло порога.

Хшановський взяв свічку, підійшов до Василини тихе­сенько, як кіт до миші, і присвітив до її лиця. Василина обернула лице до стіни і затулилась рукавом.

– Та не соромтесь-бо, оберніться до мене! Оце які ви соромливі!
– жартував Хшановський та все одтягував Ва-силинину руку за рукав.

З-під білого рукава блиснули дві чорні брови, як дві веселки, і пара чудових очей.

– Гарна, гарна дівчина, та тільки бриклива,- говорив панич, та все одтягував Василинину руку за рукав.

– Одчепіться! Бо як дам, то й перекинетесь!
– крикнула дико Василина.

В Василини ще й досі гуло в голові од чарки горілки. Вона махнула на панича рукою і зачепила його рукавом по лиці. Ще зроду Василина не бачила такого недоладно­го лиця, яке мав молодий Хшановський. Перед нею стояв молодий панич, високий, як очеретина, тонкий, як до­шка, з маленькою головою, з довгеньким лицем, таким блідим та жовтим, як у слабої панни. Бліді рожеві губи бу­ли тонесенькі. З-під тонких руденьких брів насилу були примітні ясно-сірі очі, такі сірі, неначе Хшановський був зовсім без очей. Над губами стриміли, неначе позасмоктувані, маленькі вусики, а руденька рідка борідка розділялася на два довгі клиночки і вся світилась наскрізь. Через бороду було видно всі щелепи й підборіддя і навіть комірчики. Василині чомусь здалося, що то стояла на задніх лапах миша, на котрій облізла шерсть. Лице у Хшановського так світилося, неначе було налите водою. Василина глянула йому в вічі і навіть трохи злякалась. Для неї чогось здалося, що то нечиста сила.

Не встигла Василина одвести очі од Хшановського, а до неї приступив з свічкою пан Прушинський, вже не ду­же молодий панич, здоровий, широкоплечий, з великою головою, з цілою гривою міцного волосся на голові, з роз­кішними чорними бровами на високому лобі. Все його лице дихало силою, мужньою красою.

– А чого це ти ховаєшся од нас? Чи спатки хочеш, чи їстоньки?
– сказав пан Прушинський і повернув Василину до себе лицем.

Василина вже не мала сили одмахуватись. Паничі оглядали бідну дівчину, курячи цигари і пускаючи дим на її лице.

– Одарко! Ти б нам подала чого закусити!
– гукнув Яст­шембський.

– То дайте ключі од комори,- сказала Одарка.

Через годину в гостинній на столі стояли ті вареники,

що неподоїдали писарі з мірошником, шинка, оселед­ці, стояли пляшки з горілкою та винами. Кругом стола ви­лися молоді гарні молодиці, а Василина все стояла в ку­точку, обернувшись до стіни. Прушинський лежав на канапі і пускав з рота дим в стелю рядком дрібних кру­жків; Хшановський лежав в кріслі, задравши тонкі, як палички, ноги на спинку стільця, а Ястшембський сидів верхи на стільці.

– За те, що ви мене ждали та спати не лягали, нате вам, молодиці, по чарці,- сказав Ястшембський.

Одарка підійшла до стола і, регочучись на весь рот, ви­пила чарку до дна. Після неї випила Ярина.

– А йди, Василино, на й тобі чарку,- гукнув Ястше­мбський.

– Не хочу, не піду,- сказала Василина, надувши губи, як мала дитина,- я не п’ю горілки.

– Я Василині сам понесу, та ще й вина,- сказав Хшановський тонким дівоцьким голосом, наливши чарку вина і подаючи Василині.