Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Настав вечір. Ястшембський звелів наймитові зачини­ти браму й ніяких гостей не пускати в двір, а якби ще хто приїхав, то звелів сказати, що панич поїхав до Києва й швидко не приїде.

Надворі пішов сніг, піднявся вітер. Метелиця засипала землю снігом, як піском. Вітер піднімався зверху, падав вниз й неначе лизав язиками по снігу, по хатах, по садках і заносив усе дрібним снігом.

А в покоях в Ястшембського було тепло, тихо та ясно. На стінах горіли канделябри, на столах палали лампи. На столі стояв блискучий самовар.

Весь стіл був заставлений гарною посудою, паляничками, бубличками, кренделями, варенням, коробками тютюну, дорогих цигар. Стовп гаря­чого пару виривався з-під покришки самовара й бив вгору під саму стелю.

Чотири паничі в дуже вольних позах то сиділи, то ле­жали кругом стола, курили цигари, пили чай та закушу­вали. Василина наливала чай. Вона була в стрічках, в роз­кішному вінку з червоних та жовтих рож з золотими осередками. Над самим лобом блищав рядок квіток з парчових золотих та срібних стьожок. Тонка біла сорочка була чудово вишита од плечей до самих ліктів. Шия гнулась од намиста й дукачів. Розкішні довгі стрічки вкривали її плечі й спину й спадали до пояса. Василина стала повніша на виду, стала біла та рум’яна. Чудові веселі очі горіли вогнем. Чорні брови, як шовкові шну­рки, стали ще ясніші, ще чорніші на білому лобі.

По покоях вештались Одарка, Ярина та Олена, гарно зав’язані здоровими хустками, в нових юбках та в червоних чоботях. Одна подавала сухарці, друга накла­дала варення, третя никала з кутка в куток без жодного діла. Всі вони знали, що паничі люблять, щоб коло їх ве­штались гарні молодиці та дівчата.

Паничі голосно розмовляли, змагались, реготались, жартували з молодицями та курили цигари. Кругом стола йшов угору дим, неначе хто на столі розіклав курево од комарів та мошки.

– Василино! Поналивай нам ще по стаканові чаю,- сказав Ястшембський.

Василина приступила до столу, позакачувала рукави і почала наливати чай. На її невеличких пальцях заблища­ли срібні та мідні персні.

– Де ти, пане Ястшембський, достав собі таку паву?
– спитав Хшановський в хазяїна.

– Не далі як у Комарівці,- обізвався з-за стола Ястше­мбський.

– Та й гарна ж ти, Василино,- сказав Хшановський, за­глядаючи Василині в вічі,- ану, підведи очі вгору! А які в неї бровенята! Неначе хто намалював на папері! Чи ти знаєш, Василино, що ти гарна?

– Як для кого. Для вас, може, й гарна, а для кого іншо­го, то, може, й негарна,- сказала Василина сміливо, але вже без крику й без дикості.

– Ану, подивися на мене,- промовив по другу руку Василини Мошицький, панок, схожий на Хшановського, зовсім полинялий, хоч і молодий, з дівчачим, блідим та сухим лицем, з ріденькою гострою рудою борідкою.

Василина глянула на його й одвернулась. Мошицький був такий гидкий для неї, що вона аж іздригнулась. Украї­нські селяни якраз в такій постаті бачать дідьків під гре­блею.

– Чого ж ти одвертаєшся од мене? Хіба я тобі не сподобний, чи що?
– спитав її солоденьким жіноцьким го­лосом Мошицький і здушив її за лікоть.

Василина легенько одвела його руку набік.

– Ой лишенько! Через вас я розлила чай на скатерть,- сказала Василина дзвінким, як кришталь, голосом.

– Та й голосок же в тебе! Може, ти нам заспіваєш?
– спитав пан Хшановський.

– Оце, не мала б чого робити, та співала,- сказала Василина.

– Я не дуже люблю їх співи,- обізвався Прушинський.-Одарко! Ходи, лишень, сюди ближче! Чого ти ховаєшся по закутках?..

Одарка наблизилась до столу.

– Чи ти вмієш танцювати?
– спитав її Прушинський.- От я люблю, як дівчата й молодиці танцюють. Ану, Одарко, потанцюй, а я подивлюсь.

– А з ким же я буду танцювати? Хіба з вами,- сказала Одарка.

– А з Яриною. Ярино, Олено! Чого це ви ходите по хаті без роботи? Ану, до танців,- гукнув Прушинський.

– Якби по чарці, а після чарки музики, то я хоч би й зараз танцювала,- сказала Одарка, котру вже брала охота до веселої розваги.

– Потривай, ось я вип’ю чай, то я тобі й заграю, аби ті­льки танцювала,- сказав Хшановський.

– Не бійсь, якби з хлопцями, то так би гацали козачка, що аж хата трусилася б! Одарко! Чи ти любиш хлопців?
– спитав Прушинський.

– А чом же? Аби тільки були гарні,- сказала Одарка.

– А яких ти більше любиш, чи чорнявих, чи білявих?
– спитав Прушинський.

– Чорнявих, таких, як ви,- сміливо сказала Одарка.

– Он як!
– крикнув Прушинський і вхопив Одарку за руку.

Одарка засміялась і заверещала.

– Ой лишечко! Ще й намисто на мені порвете. Гетьте, йдіть собі до паннів,- заверещала Одарка.

Прушинський вхопив Одарку за руки й здушив з усієї сили. Одарка закричала на всю хату.

– Їй же богу, оця компанія подобається мені більш, ніж компанія наших, дуже вже звичайних, аж пісних паннів; там все на пундиках та на цукерках, а тут схочеш - вщип­неш, як тобі уподобно,- сказав Прушинський й з тими словами вщипнув Василину за руку.

– Я цього не люблю! Нехай мене той займає, хто кохан­ня в серці має,- сказала сердито Василина.

– Але ти сердита, як я бачу,- сказав Прушинський.

Василина надула губи, крутнулась назад і пішла в ку­ток. За нею слідком погнались чотири пари паничівських очей. Василина повернулась назад, перейшла залу од ку­тка до кутка помаленьку, як походжають по горницях панни, й перейшла з такою грацією, з такою повагою до себе, якій позавидували б панни.

– Пане Ястшембський! Розворуши як-небудь Василину, щоб вона потанцювала,- просив Хшановський.

– Треба дати молодицям по чарці, щоб у їх трохи заморочилась голова,- сказав Ястшембський і звелів Ярині подати пляшку з горілкою й другу з вишнівкою.