Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Василина ледве опам’яталась. Її дума літала над Ко-марівкою, коло батькового садка, коло матері. Вона стоя­ла і мовчки дивилась на Василя.

– Чого це ти, Василино, мовчиш? Чи не впізнала мене, чи що?

– Ба впізнала... Я йду та все собі думу думаю. Одна дума снувалась за другою. Ти мене аж злякав,- тихо сказала Василина.

– Невже я став такий страшний? Півдня побула в дворі і мене вже злякалась.

Василина пильно дивилась Василеві в вічі: ті ж чудові чорні очі, ті ж чорні брови на широкому лобі, ті ж чорні кучері, та чогось

Василь став не такий гарний, як був передніше. Вона неначе вперве вгляділа, що в Василя бу­ли широкі губи, що спідня губа була товста, ніс короткий, ще й перенісся між бровами дуже глибоко запало.

– От тепер, серце Василино, ти вже не вийдеш з нашої Журавки,- сказав Василь.

– Хто його зна... Чогось мене сум бере в Журавці,- сказала Василина,- я не звикла до тих панських покоїв, не знаю, як в їх і повернутись, як і ступити.

Василина говорила і дивилась на ставок. Вода в ставку блищала між зеленими садками та вербами, неначе в зелених рамах, і Василина чогось пригадала здорове дзе­ркало в широких рамах в панських покоях. Ті пишні зелені береги здавались для неї рамами, тиха вода стояла, неначе блискуче скло. Вона неначе вгляділа свою гарну вроду, свій осміх, і тут, поруч з своїм лицем - прегарне ли­це Ястшембського з рожевими устами, з тихими, але пи­шними синіми очима.

– Чого ти, Василино, стала така смутна? Звикай до на­шого села та виходь до нас на вулицю.

– Коли ще пан пустить... Хто його зна, яке буде тутеч­ки моє життя... Одарка та Ярина чогось такі напундючені, чогось косо дивляться на мене.

– А пан тебе не зачіпає?
– спитав Василь, насупивши брови.

Василина почувала, що на її лице неначе хто дихнув огнем. Ніби огонь запалив її щоки, навіть лоб і вуха. Вона вся неначе зайнялась з тілом і душею.

– Стережись, моє серце, цього панича. Не одна дівчина в селі плаче од його. Стережись, Василино!

Василина й справді збентежилась. Якийсь страх напав на неї, неначе облив її холодною водою.

Ніч спадала на садки, на ставок. Вода під млиновими колесами дуже гула та шуміла серед вечірньої тиші. Василь обняв Василину і пригорнув до себе. Василина почувала, що її серце було спокійне, як тиха вода в ставку, її лице було холодне; вона несподівано почутила, що в неї душа холоне для молодого Василя.

Василь недовго стояв з Василиною; вони швидко розі­йшлися, неначе Василина хапалася до панського двору.

«Я вже не так люблю його, як любила під зеленим дубом коло куреня,- думала Василина, тихо йдучи до двору.- Чогось у його стали не такі гарні губи, чогось у його так глибоко запало перенісся, і лице стало чогось коротке. Чи він був слабий, чи схуд...» - міркувала молода дівчина, вертаючись до двору.

Василина прийшла в двір. Вже зовсім смеркалось. Панський дім білів в темряві: вікна чорніли навіть в пекарні... а з пекарні було чути скрипку... Василина одчи­нила двері в сіни, з хати було чуть шум, регіт, а скрипка вищала та щебетала. Одчинила вона двері в пекарню - звідтіль полився світ широкою хвилею. Вікна були позаві­шувані свитками.

На столі горіло дві свічки. Стіл був застелений скате­ртю. За столом сиділа Одарка поруч з мірошником з панського млина. Ярина сиділа кінець стола, а проти неї на ослоні сидів писар з контори. Другий писар грав на скрипці, а Олена подавала на стіл тарілки та полумиски. На столі стояла здорова миска вареників в маслі, тарілки з сметаною, молочна каша. Перед мірошником стояла пляшка горілки. Мірошник, здоровий, чорновусий та повновидий чоловік, наливав в чарку горілку і частував Одарку й Ярину.

Василина ввійшла в хату і не знала, де стати, де сісти.

– Здорова була, чорнобрива!
– гукнув з-за стола міро­шник.- А ходи до нас, та сідай коло нас, та випий з нами по чарці.

Василина стояла серед хати і не знала, куди притули­тись.

– Це якась горда та пишна,- обізвався писар.- Просимо вечеряти!

– Вечеряйте на здоров’я, спасибі!
– несміливо обізвалась Василина.

– Та сідай-бо, Василино, не будь така пишна,- сказала Ярина і трохи посунулась.

Василина сіла коло стола і не знала, чи їсти, чи не їсти. Писар накидав вареників в тарілку і поставив перед Васи­линою.

– Потривай-бо, пане писарю! Треба ж почастувати ді­вчину,- сказав мірошник, подаючи Василині чарку горі­лки.

Василині було чогось сором. Вона одхилила лице і затулилась рукавом.

– Бач, як одвертається! А якби я був молодий, то, може б, прихилилась до мене,- сказав мірошник.

– Та випий-бо, коли тебе просять,- обізвалась з-за сто­ла Одарка,- оце, яка ти справді пишна!

– Та спасибі, я не п’ю горілки,-сказала Василина,

– Знаю я, як дівчата не п’ють! При людях не можна, а за дверима, та ще з хлопцями, то й можна,- сказав міро­шник.

– Випий, Василино, а то ще викажеш на нас,- сказала Олена.

Василина взяла чарку, притулила її до губів і випила півчарки. Міцна горілка запекла в роті, як вогонь. Молода дівчина закашлялась. Всі засміялись.

– Ого-го! Видно, що первістка,- загуркотів мірошник, як млинове колесо.- Ану, хильни ще раз так, щоб було ви­дно дно.

Всі причепились до Василини. Вона й справді хильну­ла до дна, і в неї одразу заморочилась голова, а на душі стало чогось так весело, що вона голосно засміялась.

– Гі-гі-гі! Мати Каленика привела, та не скажу, як звуть,- загегав, як гуска, один писарчук і простяг руку, щоб поженихатись з Василиною. Василина так потягла писаря по руці ложкою, що він аж засичав.

– Та й легенька ж у тебе ручка! А ще й молода! Що ж то буде, як постарієшся?

Довго уся челядь пила й їла, а далі попилась і вийшла з-за стола.

– А поведи нас, Одарко, в панські покої,- намагався мі­рошник.

– Ой, боюся! Часом панич приїде,- сказала Одарка.

– А як приїде, то ми повтікаємо,- сказав писар,- ходім та пограймо на тому фортуплясі, а ви, молодиці, пота­нцюєте.