Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Сонце скотилось за ліс. Погоничі половили коней і позапрягали. Музики знов вдарили козачка. Дівчата позбігались, покидали сапи, побрались парами й знов пі­шли кружком метелиці. Вони танцювали доти, доки зовсім потомились, і, ледве дихаючи, посідали на вози.

Лейба вглядів Василину на полудрабку, довго приди­влявся до неї, а далі спитав:

– Як тебе, дівчино, звуть, ану скажи!

– А тобі нащо?
– спитала Василина й зареготалась.

– Може, хочеш до неї старостів слати?
– сказав, усміхаю­чись, один парубок, скоса поглядаючи на чорні веселі Василинині брови.

– Чи ти здурів! В мене є жінка й діти,- сказав жид,- та як тебе, дівчино, звуть?
– знов спитав Лейба.

–

Ну, Василина,- сказала вона, сміючись.

– А як тебе дражнять?
– знов спитав Лейба.

– Оце причепилася причепа! Не питай, бо швидко старий будеш.

– Ей, Лейбо, шануйся! Потривай, розкажу я твоїй Сурі,- знов обізвався один парубок.

Лейба придивився, що Василина була дуже гарна на вроду. Він знав, що пан Ястшембський дуже любить га­рних наймичок: дівчат та молодиць.

Коло куреня стояло вісім довгих фургонів, обсаджених людьми. Музики та жиди посідали на тих возах, що їхали в Журавку, де жив посесор. Погоничі погнали коні. Музи­ки заграли. Фургони рушили з місця і розкотились од ку­реня на всі боки. На всіх фургонах заспівали дівчата, а скрипки вили, як скажені, решета дзвеніли та гули між тонкими дівоцькими голосами.

Вже сонце сіло за лісом. Два фургони скотились з гори і в’їхали в Комарівку. Знов на улицях загавкали собаки, застукотіли колеса, засвистіли погоничі. А дівчата співали та співали, неначе верталися з весілля.

Василина перескочила через перелаз, а мати вже наси­пала в миску галушок і винесла надвір.

Сім’я сіла кругом порога. Паляник сів на порозі. Паля-ничиха поставила миску на круглому камені коло порога, прикривши його рушником. Василина сіла вечеряти, підо-бгавши під себе ноги, і тільки тепер почутила, що в неї ноги стали неначе дерев’яні: отерпли й зомліли, й боліли. Сім’я повечеряла й зараз полягала спати. Василина лягла в хаті на лаві. В хаті усе затихло, тільки під вікнами гули хрущі та бились об вікна. А в Василини в вухах все дзвеніло та гуло решето, все вили, як несамовиті, скрип­ки. Вже вона заплющила очі й почала дрімати. Хрущ загув і вдарився в вікно, й Василині здалось, що на двох скрип­ках разом порвались струни, а решето луснуло посереди­ні, стало здоровим ротом, обліпленим мухами, й той рот проковтнув Лейбу, тільки його тонкі ноги задригали. Василина заснула важким, міцним сном, неначе вмерла.

– Василино! Вставай, бо вже нерано!
– будила мати дочку.

Василина спала як вбита.

– Василино! Вставай-бо та жени вівці до череди!
– сказала мати і торсонула Василину рукою.

Василина кинулась як перелякана. Їй приснилось, що вона сидить на полудрабку на фургоні. Хтось неначе смик­нув її за полу. Вона впала з полудрабка на землю та й... прокинулась.

Надворі зовсім розвиднілось. Василина почувала, що в неї ноги неначе хто полив цілющою водою: ноги вже не боліли. Вона вийшла надвір. Небо було ясне та синє, та глибоке. Кругом села на горах зеленіли садки та ліси, вкриті росою. Пташки щебетали. Соловейки співали, аж по садках співи розлягались.

В Василини майнула перша думка в голові за музики, за дівчат, про хлопців. Вчора на буряках були хлопці з усіх близьких сіл. Скільки вона бачила дівчат та хлопців! «Ой, коли б же й сьогодні поїхати на буряки!» - думала Васили­на, одганяючи вівці в череду.

Не встигла Василина вернутись до свого двору, а на селі, десь далеко-далеко в садках, знов завили, як несамовиті, скрипки, знов задзвеніло решето, знов загу­ркотів веселий поїзд і заскавучала собарня.

– Ой мамо! Коли б швидше обідати, бо вже фургони їздять по селі,- сказала Василина до матері, входячи в ха­ту.

– Хіба ти знов поїдеш на буряки?
– спитала її мати.

– Поїду, аби тільки батько пустили. Одначе треба заробити грошей на намисто,- сказала Василина.

В

хату ввійшов Паляник. Василина знову почала проситись в його на буряки.

– Про мене, їдь,- сказав Паляник до Василини,- тільки заробляй гроші не на свої дівоцькі примхи, а на оплать податів. Он бачиш, скільки вас у мене! Їсти є кому, а робити - не гурт-то.

В Комарівці, як і скрізь по селах в тій країні, люди мали чималий дохід з садків. Паляник заробляв в інший рік доволі грошей на садовині. Люди не з охотою йшли до панів на заробітки, та ще до тих, що поступались невели­кою платою. Але два роки перед тим садовина не родила. Своє поле не настачало доволі хліба на харч та на оплать податів. Паляникам доводилось шукати заробітків.

Василина кинулась до печі, всипала в миску сирого борщу, колупнула грудку недовареної каші й сіла коло стола обідати, хапаючись та запихаючись.

– Чи до роботи, чи до музик так хапаєшся?
– спиталась у Василини мати.

– Та не хапайся, бо замурзаєшся або й вдавишся!
– сказав батько.
– Оті чортові музики зовсім вас збивають з пуття. Ти лиш, Василино, не дуже жартуй з хлопцями. Хто їх зна, які там люди наїжджають з інших сіл.

Василина їла й не чула, що говорив батько. На улиці знов вдарили в решето. Брязкотьола забряжчали. Васили­на покинула на стіл ложку, вхопила сапу й вискочила з хати.

– Тю на тебе, дівко! Ну чи не хитрі з біса пани? Зна­йшли для вас принаду й цяцьку!
– сказав Паляник, осміхаю­чись.

Над зеленими густими садками в долині піднялась ку­рява, неначе густий дим: то їхали фургони. Василина ви­бігла з хати, стала коло воріт і виглядала на улицю. З-за вугла вибіг Лейба, прудкий та тонкий, як цап, і побіг в один двір. Лейбина гостра борода стриміла клином вперед, неначе хотіла ввігнатись в тин. Козирок дивився на небо, а тонкий рябий халат летів ззаду, неначе гнався за Лейбою, метляючись на повітрі. Холоші були позати­кані в халяви, і тонкі, неначе козині, ноги так швидко дріботіли по вулиці, ніби Лейба збирався плигнути через тин просто в двір. Лейба покричав, покричав у дворі, знов вискочив з двору через перелаз і побіг до других воріт закликати дівчат та хлопців. За Лейбою гнались собаки. Він махав позад себе палицею і ще гірше дражнив нею собак.

Слідком за жидом вискочили з-за вугла два фургони з музиками. Василина знов сіла на полудрабок поруч з ді­вчатами й поїхала на буряки.

На посесорських буряках народу було ще більше, ніж учора. З далеких небагатих сіл поприходили на роботу ді­вчата та хлопці на цілий тиждень. Декотрі ставали на роботу на панських харчах, а декотрі приносили з дому хліб, сухарі, сало, цибулю і тим поживком живились цілий тиждень до суботи.

Василина зайняла на полі постать, а кругом неї роєм вилися хлопці з сусідніх сіл. Чи переходила вона на другу постать, хлопці переходили слідком за нею. Чорні високі брови та веселі очі чарували всіх, як літнє синє небо та ясне сонечко. Але ніхто так не сподобався Василині, як один журавський хлопець, Василь Кравченко; то був ви­сокий, рівний станом парубок, з широким чолом, з чорними бровами, з карими очима. Кругом високого чола вилися короткі чорні кучері. Василь не оступався од Васи­лини ні на один ступінь і все ставав рядом з нею. Настав вечір. Робітники прийшли до куреня вечеряти. Василь сів поруч з Василиною. Після вечері хлопці назбирали сухого хмизу й запалили багаття. Вже надворі почало сме­ркатись, а музики грали, дівчата танцювали. Вже погони­чі позапрягали коні. Коні стояли, похнюпивши голови, а музики все грали, а дівчата все танцювали. Василині не хотілось їхати додому: весела челядь, танці, чорні Василе­ві брови - усе це чарувало молоду дівчину. Вже фургони рушили в Комарівку, а Василина з Василем все танцю­вала. Вона забула й за фургони, й за свою Комарівку.