Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

– Ой узяла мале дитя під білі боки Та вкинула мале дитя в Дунай глибокий.

Василина пішла до казарми. В подовжастій темнуватій казармі на столах вже стояли миски з борщем. Бурлаки й бурлачки сиділи за столом довгими рядами. Лейзор бігав з пекарні в казарму, а з казарми в пекарню. Василина сіла між молодицями та дівчатами. Вона взяла ложку борщу й трохи не виплювала додолу. У борщі

була сама за себе бу­твина. Він був навіть без картоплі й одгонився старим смердючим салом. Глевкий, чорний, як земля, хліб давив у горлі й тріщав у зубах. Бурлаки і бурлачки позвикали вже до такої страви й їли, аж за вухами лящало. Василина через велику силу з’їла трохи борщу. Каша тхнула старим салом. Василина згадала те сало з черв’яками, яке вона бачила на терезах, і поклала ложку.

– Чому ти, молодице, не їси каші?
– спитали у Васили­ни молодиці.

Василина мовчала спустивши очі на стіл.

– Це якась горда бурлачка,- судила голосно Василину одна дівчина, скоса поглядаючи на чорні Василинині брови,- й говорити з нами не хоче.

– Де та й гордість дінеться, як поживе з нами у цій казармі,- судила Василину друга бурлачка.- І ми колись були горді, поки не довелось бурлакувати.

Василина встала з-за стола, не ївши; бурлаки закурили люльки. По казармі пішов страшний чад. Василина, ще не зовсім здорова, закашлялась.

– А що, молодице, не звикла до такого кадила?
– засміявся один молодий бурлака, присовуючись до Васи­лини і пускаючи дим під самий ніс Василині. Василина одвернула од його лице.

– Це якась панія,- сказала одна дівка наздогад.- Ой ді­вчина-вишня, та не будь така пишна!
– заспівала вона весільної пісні так само наздогад Василині.

А бурлака присунувся до Василини ще ближче та все дмухав на неї смердючим тютюном.

– Ану, чи видержить!
– жартував другий молодий бу­рлака.- А ота чорнобрива вже видержує,- сказав він до однієї дівчини і моргнув на неї однією бровою.

Дівчина засміялась, а бурлаки обсіли кругом Васили­ну, як мухи мед. Чорні очі, чорні чудові брови манили їх. Дівчата й молодиці завидували Василині й почали кепку­вати з неї.

– Ану, я тебе вщипну, чи видержиш?
– сказав бурлака до Василини і присунувся ще ближче.

– Геть, сатано, бо як дам, то й перекинешся!
– крикну­ла Василина, махнувши на його рукою.

– Та й бриклива ж! Ще такої й не було у нас на фабри­ці - сказав бурлака.

– Потривай, ось я вщипну її; од мене видержить,- сказав другий бурлака, присовуючись до Василини з другого боку.

Василина не встигла обернутись на другий бік, як оби­два бурлаки присунулись до неї й здавили її з двох боків.

– Одчепіться од моєї душі! Чого це ви причепились до мене?
– крикнула Василина й насилу видерлась з бурла­цьких рук. Вона, вся червона, вибігла з казарми.

– А як зачервонілась! Потривай, прийдеш ти до нас у казарму на ніч,- крикнули бурлаки вслід Василині.

Знов задзвонили в дзвоник. Бурлаки рушили до фа­брики. Василина знов сіла перед прозорим сукном, і її очі пірнули в нитки та вузлики. Вона передумала все, що ви­терпіла того дня,

і зажурилась.

«Важке буде моє життя на фабриці, але така вже, знати, мені доля судилася,- думала Василина, важко зітхаю­чи.- Нащо мені було йти на ті буряки? Нащо я найняла­ся в того пана? А тепер зав’язала голівоньку, не розв’яжу довіку».

Ввечері знов задзвонив дзвоник. Десяцькі знов об­трусили робітниць і випустили їх з фабрики. У казармах подали бурлакам на вечерю куліш з одним кропом без сала. Голодна Василина попоїла кулішу, постелилась між двома молодицями и лягла спати, прикрившись свитою.

Бурлаки й бурлачки полягали покотом на полах, де хто схотів.

Тільки що Василина задрімала, чує вона крізь сон, що з неї в одну мить хтось стяг свиту, неначе її вхопив вітер і поніс кудись. Василина кинулась.

– Хто це стяг з мене свиту?
– крикнула вона на всю казарму.

– Та це, мабуть, хтось жартує,- обізвалась та молодиця, що лежала поруч з нею.- Хтось потяг свиту через мене.

– Оддайте мені свиту! Чого ви чіпляєтесь до мене!
– крикнула Василина, сидячи на полу.

В темряві було чути здушений сміх. Молодиця повози­ла руками, налапала свиту й кинула на Василину.

В казармі знов стало тихо. Тільки що Василина за­дрімала, з неї свита знов знялася й полетіла на другий бік. Василина крикнула.

– Якого це ви дідька до мене чіпляєтесь! Оце лихо, та й годі! Не дадуть заснути!
– кричала Василина крізь сльози.

Молодиця по другий бік Василини почала кричати на бурлак, налапала свиту і подала Василині.

Не встигла Василина задрімати, чує вона,- чиясь тверда широка долоня переїхала через її лице. З другого боку хтось смикнув її за ногу.

– Гвалт! Рятуйте!
– закричала Василина не своїм голо­сом.

Хтось побіг по казармі й трохи не вищав од сміху. В казармі всі попрокидались і загомоніли. Молодиці почали лаятись та кричати на бурлак.

Перегодя знов всі затихли і поснули, тільки одна Васи­лина довго не спала і тихо плакала.

«Не видержу я в цій казармі»,- думала Василина, заси­паючи.

А їй через легкий сон сниться пишний батьків садок, чудовий квітник, де цвіли настурці, півонія та зірки. Сонце грає чудовим маревом на квітках, на садку, на пи­шних садках та лісах. Легкий туман криє всю Комарівку, що потонула у яблунях та черешнях, і розлягається тонким покривалом на густих лісах.

Минули жнива. Лейзор Рабиненко поїхав у Могиле­вську губерню й навіз на завод білорусів. У казармі стало тісно. В неї набилась сила народу. Робітники поскладали свої мішки з одежею в одному кутку. Для одежі не було опрічної коморки, де можна було б поскладати й за­мкнути свої бурлацькі манатки. В казармі почала пропадати одежа: в одного вкрали сорочки, у другого сви­ту. У Василини хтось украв свиту. Вона перенесла свою одежу на схованку до Марії Янівни.

Білоруси були народ спокійний, тихий, дуже вбогий. На чоловіках білі свитки та білі шапки-магерки світилися наскрізь. На молодицях плахти та запаски висіли, як шматки дрантя. І чоловіки й молодиці носили личаки, об­горнувши ноги білими онучками.